що в них, за таких обставин, була охота прогулятися, а тому, що і косогір, і упряж, і грязь, і карета були такі важкі, що коні вже тричі ставали, та крім того раз потягли були карету набік з бунтарським наміром повернути назад. Раз-у-раз як кучер давав їм перевести дух і спиняв, стримано вигукуючи: „го-го! гей!“, передній кінь з лівого боку завзято стрясав головою й усім, що було на ній, ніби з досадою заперечував, що карету можна вивезти на косогір. Кожного разу, як кінь отак бряжчав, пасажир жахливо витріщав очі, як буває з слабонервенними людьми, і здавався збентеженим.
Туман котився по всіх лощовинах і сумно повзав на плоскогір, наче злий дух, що шукає собі спокою й не може знайти його. Вогкий і холодний, він поволі розлягався в повітрі кучерявими смугами, що видимо йшли одна за однією, як хвилі нездорового моря. Він був такий густий, що закривав усе від світла каретних ліхтарів, — видно було тільки самі ліхтарі та декілька кроків дороги; а від стомлених коней підносилася така пара, що здавалося, наче від них, власне, поставав і ввесь туман.
Двоє інші пасажири, крім того одного, ледве лізлі вгору поруч з каретою. Всі троє були закутані по самісінькі вуха й навіть вище і в високих чоботях. Ніхто з трьох не міг сказати, що він бачив інших двох і знав, на кого похожий кожен із них, і кожен, старанно загорнувшися, ховався від духовних, як і від тілесних очей своїх товаришів. Тоді подорожні дуже боялися довірливо сходитися, бо кожен на дорозі міг бути розбійником або у зв'язку з розбійниками. На кожній поштовій станції, в кожному шинку хтонебудь був на платні у розбишацького „капітана“, починаючи від хазяїна до найнижчого стайничого. Так думав собі й кондуктор Дуврської поштової карети тієї п'ятниці вночі в листопаді тисяча сімсот сімдесят п'ятого року, стоячи на своєму місці позад карети, не зводячи очей і не спускаючи руки з збройової скриньки, де набитий мушкет лежав поверх шістьох чи вісьмох набитих пистолів.
Дуврська поштова карета була в звичайному натуральному стані тією стороною, що кондуктор мав підозру на пасажирів, пасажири мали підозру один на одного і на кондуктора; всі мали підозру на всіх, і кучер певен був тільки в своїх конях. Коли б хто з трьох насмілився запропонувати кому пройти вперед у туман і темряву, то він міг бути певен того, що його негайно пристрелять, як розбійника.
Останнє зусилля, і карету вивезено на верхів'я косогору. Коні знов стали перевести дух, і кондуктор скочив униз, щоб загальмувати колесо для спуску й відчинити дверці карети, щоб впустити пасажирів.
— Чуєш, Джо! — крикнув кучер перестерігаючим голосом і подивився назад з свого передка.
