То був найкращий час, то був найгірший час, то був вік мудрости, то був вік дурости, то була епоха віри, то була епоха невірства, то була година світла, то була година тьми, то була весна надії, то була зима безнадії; попереду у нас було все, поперед у нас не було нічого; ми всі простували на небо, ми всі простували в зовсім інший бік, — одно слово, період був остільки подібний до нашого часу, що дехто з найгаласливіших авторитетів його наполягали на тому, що його треба приймати, як мірку для порівняння, і в доброму і в лихому, тільки в найвищому ступені.
На англійському престолі тоді сидів король з широкими щелепами і королиха з простецьким лицем[1]; на французькому престолі сидів король з широкими щелепами і королиха з красивим лицем[2]. В обох країнах державним лордам, які поїдали хліб і рибу, здавалося ясніше за кришталь, що все взагалі встановлено на віки-вічні.
Було то року тисяча сімсот сімдесят п'ятого. Франція надиво легко котилася вниз, фабрикуючи паперові гроші й розтринькуючи їх. Під проводом своїх християнських душпастирів вона забавлялася, між іншим, такими чоловіколюбними подвигами: присудили одного юнака на те, щоб одтяти йому руки, вирвати йому кліщами язика й самого спалити живого за те, що він не став навколюшки в грязюку, щоб ушанувати мерзену процесію ченців, що проходила перед його очима за п'ятдесят чи шістдесят кроків. Можливо, що десь в глибоких лісах Франції і Норвеґії в той час, коли його закатували до смерти, вже росли дерева, що їх Дереворуб — Фатум уже призначив на те, щоб зрубати, розпиляти на дошки і зробити відому походящу машину з мішком і сокирою, таку страшну в історії[3]. Можливо, що десь в брудних возовнях деяких землеробів, які обробляли
