У Діккенса: „… їм, може, привиджувались бенкети, як звичайно буває з голодними; їм снилися достаток і спокій, як утомленому невільнику або випряженому волові“.
У Гайма: „Зголоднілим до кісток снився ситий рай, величезні пшеничні пироги, білі паштети, що шипітимуть у кожній ресторації“[1].
У Діккенса „Дефарж кидає слово „На Бастілію!“ і натовп рушає „… На Бастілію“…
„З ревом, що лунав, наче дихання цілої Франції вилилося в це ненависне слово, повстало це живе море, вал за валом, безодня за безоднею, і залило місто до самої Бастілії“.
У Гайма хтось із натовпу кидає поклик „До Версалю!“ „До Версалю! До Версалю! — Наче б то маса сама кинула цей поклик, наче б то єдина воля висловила те, що ворушилося у тисячах голів. Тут була мета. Це був уже не хаос, людські маси відразу стали могутнім військом“.
У обох авторів однаково змальовано й натовп, що йде, на цей поклик відгукнувшись. Обоє тут орудують образами „вічність“ і „море“.
Діккенс:„Із усіх цих криків і десятків тисяч нескладних викликів вимогу „в'язнів“ найчастіше чути було серед моря, що безперестанно припливало, немов була вічність людей, так само, як і вічність часу та простору“.
Гайм: „І вечірня зоря розливалась по їхніх обличчях, на чолах у них палала мрія вічної величі. На протязі усієї безконечної дороги поломеніли в її сяйві тисячі голів, наче море, одвічне море“.
Таких аналогій в обох творах можна було б ще більше навести. Отже патос та епічний тон Діккенса захлоплювали і письменників нашого часу, які наслідували майстра.
Це тільки стверджує думку, яку висловив Луначарський, сказавши про Діккенса: „ему удалось создать по-своему бессмертную книгу“.
О. Бургардт.
- ↑ Ґ. Гайм. Новелі. „Слово“, 1925.
