Так само й „Боги прагнуть“, роман Анатоля Франса з ухилом у бік психологізму, роман, писаний на теми „французької революції“, чимало приділяє уваги дрібним побутовим явищам. Тут ми дізнаємося про фалшивників, що підробленими кредитками заповодняли всю країну, про англійців, що паками вивантажували асигнації на березі Франції, під республіку підкопуючись та інше.
Цікаво взяти хоч би такий факт, як хлібні черги. Як на них реаґували чотири різні автори романів про французьку революцію.
Діккенс їх зовсім не примітив. Еркман і Шатріян занотували факт, аналізувавши його причини; Гюґо списав барвисту картину, що вразила око, а Франс зацікавився психологією людей, до факту причетних.
Якщо порівняти чотирьох авторів, то найдокладніше намагалися змалювати добу Єркман і Шатріян. Тут маємо і генеральні штати з їхньою докладною програмою, і голод, і поневіряння селян, і юрби повстанців, і пожари, що нищать манастирі з паперами про панські привілеї, маємо війни і добу Бонапарта. Розмах величезний. Все це пропущено крізь призму сприймання простого селянина, що за все оповідає немудрими й нехитрими словами. Але повість ця є лише сухий протокольний перелік фактів, літературне оброблення її видається не завжди достатнім. Це прекрасний матеріял, з якого міг би скористатися художник. Високе художнє оформлення маємо і у Гюго, й у Франса, — але й від їхньої маніри багато чим різниться маніра Діккенса, що здебільшого сприймає революцію в образах не реальних, а символістичних.
Революція передчувається у нього в гомоні незчисленних кроків якогось натовпу, кроків, які то віддаляються, то наближаються, кроків натовпу ще невидимого, але чутного.
Ще нема революції, але повітря вже наповнене подихом її.
На вузькій вулиці Сент-Антуанського передмістя розбилася бочка з вином; вино розлилося, закрасило брук, руки, лиця і ноги людям, а хтось, умочивши в нього палець, написав на стіні: „кров“.
Ця невеличка подія для Діккенса є вже символічна прелюдія наступних уже недалеких подій.
Повстанці — це для нього військо, що виросло з мітичних драконових зубів, замість зерна посіяних.
Революція — потоп, який не згори падає, а підіймається знизу при зачинених шлюзах небесних.
Монсеньйор, як кляса — це той селянин у казці, що чарами й закляттями викликав біса, а побачивши його, злякався й утік.
Мадам Дефарж, яка й на мить не розлучається з своїм плетивом, виростає до образа лиховісної парки, що плете долю людську. Звичайне жіноче рукоділля, плетиво, стає символом історичного плетива подій.
Чотири „Джаки“, що підпалюють замок, ураз стають символістичними постатями у такій трактовці:
„Чотири люті постаті пішли геть, на схід, захід, північ і південь темними вночі дорогами; палаючий замок був їм за провідника... Ілюміноване село взяло до своїх рук дзвін і, прогнавши законного дзвонаря, радісно задзвонило в усі дзвони“.
