що були до її послуг, і як пригноблена кляса намагається створити нову аналогічну організацію, що стала б у пригоді не визискувачам, а визискуваним“[1].
У цьому змаганні двох ворожих сил кров неодмінно мусіла потекти струмками, хоч як над цим уболіває Діккенс[2].
Напередодні революції Франція досягла того стану, коли, за висловом Енґельса, хижацька державна влада загрожує поглинути всі сили суспільства; отже потреба хірургічної операції була нагальна. В ролі хірурга могла виступити тільки кляса, що бралася репрезентувати все суспільство, бути; за висловом Маркса, „головою і серцем цього суспільства“. Цю ролю взяв на себе третій стан. А „щоб один якийсь стан немов би охоплював усе суспільство, треба, щоб усі вади були сконцентровані в будь-якій іншій клясі, треба, щоб певний стан був станом, який у всіх викликає відразу, був втіленням того, що перешкоджає всім... Щоб один стан був станом-визволителем par excellence, треба, щоб якийсь інший стан був у свідомості всіх, навпаки, станом-гнобителем. Неґативно-універсальне значіння французького дворянства й духівництва зумовило позитивно-універсальне значіння сумежної, але противної їм кляси — буржуазії"[3].
У цих словах Марксових подано внутрішню суть та філософію подій французької революції.
Ту саму тему, що Діккенс, використав і Віктор Гюґо у романі „1793 рік“, але Гюго ставив собі за мету уславити „велич та людяність Великої французької революції“ „Революція“, за його висловом, є „промінь, що світить із мороку“.
Відмінно від Діккенса, він подає нам яскраву ідеологію своїх героїв, кожний з них втілює в собі якусь ідею: Лантенак — февдальну, Сімурден — революційну, Говен — гуманну. На цьому прикладі зайвий раз стверджується основний принцип, висунутий марксизмом, що художню вартість мистецького твору не можна відокремити від питання, як ставиться мистець до передових ідей свого часу. Вікторові Гюго, політичному вигнанцеві, що пережив аж три революції (1830, 1848 і 1871 р.), апологетові комунарів 1871 р., безперечно близькі й зрозумілі були ідеї 1793 року.
Діккенса цікавили здебільшого великі епічні картини боротьби, а в його виображенні ми бачимо тільки зовнішні, помітніші події, вчинки героїчні або жорстокі.
Дрібниці щоденного побуту вслизають йому з-під рук, він їх не помічає. Не те у Гюґо: з його роману ми довідуємось, що кожний громадянин діставав фунт м'яса на декаду, що дрова коштували 400 франків сажінь, що візник заробляв за день 6000 ліврів, а зеленщиця вторговувала 20.000 франків. Ми бачимо, як люди на вулиці пиляють свої дерев'яні ліжка на дрова, бачимо замерзлі фонтани, бачимо, як уся людність сама тягає воду, але разом з тим бачимо й чуємо революційний захват народу, що переживає весну своєї волі.
