кари противні людській натурі; скасувати й чернецтво, що противне добрим звичаям і розумові“.
Всі кривди й лиха усвідомлює і Дарней-Евремон у Діккенса, аристократ, що зрікся всіх своїх привілеїв.
„... Ми чанили неправду і тепер жнемо плоди неправди“, — каже він.
Але ж Дарней — постать ідеалізована; інакше, ніж він, міркували решта аристократів. „Наші недалекі предки мали право на життя й смерть того бидла, що оточує нас, — каже його дядько, маркіз. — Я умру, мій друже, навіки, підтримуючи той порядок, серед якого ми живемо“. Розмовляти з такими „ідеологами“ можна було тільки зброєю. Хіба ж після цього дивно, що народнє обурення, віками стримуване, вибухло полум'ям і вогненою повінню залило Францію? „Отож скажіть ви бурі й вогневі, де спинитися, тільки не кажіть мені“, — чуємо ми з вуст одної з Діккенсових героїнь, жінки Дефаржа. І недивно, що натовп узявся чухрати найвизначніших й найвизначніших представників тої аристократії, не поминувши й короля: „А якби вам показали зграю птиць, що не можуть літати, і сказали б вам, щоб ви поскубли їм пір'я на власну користь, то ви би взялися до птиць з найкрасивішим пір'ям. Хіба не так? — красномовно виправдує вчинки простолюду та сама мадам. Дефарж — За цілісіньке наше життя чи ми не бачили, як страждали наші сестри-жінки, і самі, і їхні діти, в бідноті, наготі, голоді, спразі, хворості, злиднях, утисках і всякому занедбанні?.. Чи багато важить тепер для нас горе однієї жінки й матері?“.
Діккенс пояснює історичні причини, але, як мораліст, не виправдує народнього гніву та помсти. Проте він знає, що колеса історії назад повернути не можна, і ця думка пробивається у нього там, де він наводить розмови, що точилися за кордоном і так нагадують сучасні розмови міщука про „большевицьку заразу та небезпеку“. Отож в Англії обурюються Дарнеєм, що волів „жити з власної праці..., аніж з праці обтяженого французького народу“. Людина, „заражена“ згубними та блюзнірськими правилами чортовиння..., зрікається своїх маєтків на користь найгірших у світі покидьків, що ладні перебити всіх зараз... потьмарення таких людей заразливе“.
Отакі уривки розмов долітають до вух наших. А. Страйвер, член королівського суду в Англії, пояснює монсеньйорам свої пляни, „як знищити народ, звести його з світу й обходитися без нього, — щось подібне до проєктів знищити орлів, насипавши їм соли на хвіст“. Але Діккенс подає нам і свою власну оцінку всіх тих пересудів: „Для кожної розважної людини, що знала правду тяжко було покірливо зносити таке базікання з шаленими плянами монсеньйорів відновити стан речей, що сам себе цілком вичерпав і набрид небу й землі, як самому собі.
Поза димом скороминущих подій, що знявся над революційною пожежею, Діккенс бачить і обриси далекого майбутнього, він бачить, „як постає з цієї безодні прекрасне місто і світлий народ“, і Картонові в передсмертні хвилини ввижається, як батько проводить свою дитину на цю площу, прекрасну, дарма-що колись скривавлену, і оповідає їй про колишній подвиг саможертви.
Але вряд чи був можливий інший шлях, ніж той, яким пішла французька революція. Ми знаємо, що „кожна революція, руйнуючи державний апарат, навіч показує, як пануюча кляса намагається поновити загони озброєних людей,
