Може здивованому читачеві всі ці факти на перший погляд здаватимуться надто перебільшеними, але правдивість їхня стверджується документальними даними:
„Привілейованим клясам — дворянам та духівництву — загалом належало близько половини земель у кожному селі; опріч того, вони збирали різні февдальні оплатки з земель, що належали селянам.
Повинності такого роду були вельми різноманітні, і їх можна поділити на 5 розрядів: 1. Повинності особисті і часто принизливі — рештки особистого кріпацтва: подекуди, напр., селяни мусіли вночі бити над ставком ціпками, щоб жаби не заважали панові спати; 2. повинності грошові та всілякі інші, і панщина, натурою і працею, як платня за оренду, справжню та уявну; 3. різні оплатки витікали з різних монополій поміщикових: цебто оплатки з внутрішніх та зовнішніх митниць, платня за користування клунею або вагою поміщика, його млином, гнітом до вичавлювання виноградного соку, сільською пічкою, в якій селяни пекли свій хліб; 4. судові податки, що їх стягав поміщик там, де йому належало право суду: штрафи, мито і т. інш., і, нарешті, 5. виключне право поміщика полювати як на своїх власних, так і на селянських землях, а також право мати голубники та парки для кроликів, що становило шляхетний привілей, який дуже високо цінувався, але важким тягарем лягав на селян і фармедів, що їхні поля й засіви нищили голуби та кролі”[1].
Докладніше за Діккенса на цьому спиняються Еркман і Шатріян у повісті „Історія одного селянина“[2] .
Вони згадують і шибениці, що ставили в ярмарковий день, і ката, щоприлюдно катував на майдані, і будівельні праці, що на них зганялося люд, і салдатів-жебраків, що від хати до хати ходили, недоїдки збираючи і податки на сіль, на тютюн, що їх не сплачували пани і духовні, та багато, багато чого іншого.
Еркман і Шатріян оповідають, як селянин одробляв панові „потри дні за себе і по три за кожного сина і робітника, та ще три дні за коня або за підводу“, як за панським дзвоником він мусів з'являтися на косевицю і платити штраф за спізнення, як мусів возити камінь і ліс, дістаючи від пана за робочий день „скибку хліба та головку часнику“.
„Що ж після такої панщини та попівщини міг зорати селянин для себе і для своїх дітей?“ — питають автори. — „Нічого!“ Недаремно ж каже старий селянин, що немудро оповідає цю історію: „І довіку не погасне ненависть у душі моїй до тих людей, що довели нас до таких злиднів та й ще тягнули з нас останню копійку“...
Селянин у повісті Еркмана і Шатріяна, описуючи палацові сади з водометами й статуями, знає, що люди, гірко працюючи та сплачуючи податки. це все спорудили працею рук своїх (ст. 180); коли він бачить „придворних владик з блискучою юрбою челяді„, то знає, що „всі ті золоті вишиванки та мережки, брилі з пір'ям та коні придбані його власною працею, куплені за ті гроші, що поганці здерли з нього“ (стор. 199). Він знає: „щоб у Версалі була розкіш, треба, щоб три чверті Франції пропадали з голоду“. Тим то, разом з іншими депутатами третього стану, він і прагне скасувати привілеї, митниці, десятинний податок, продаж урядових посад, прагне скасувати муки та інші тяжкі
