Луначарський у своїй статті про Діккенса[1] зазначає, що останній так само, як і Карляйл, не зрозумів революції, — проте твір Його вважає за книжку безсмертну.
В чому ж полягає сила її чар? Якщо автор не похваляє того надмірно експансивного запалу, що охопив низи людности, пориваючи їх до жорстоких вчинків, то все ж таки він виразно уявляє собі прагматичний зв'язок і шукає у віковому гніті пояснення подій: картина дореволюційної Франції зводить нам на очі лихі кривди, серед яких поневірялася людність.
Вже перший розділ подає нам картину, як карала церква своїх непокірних синів:
„Франція надиво легко котилася вниз, фабрикуючи паперові гроші та розтринькуючи їх. Під проводом своїх християнських душпастирів вона забавлялася, між іншим, такими чоловіколюбними подвигами: присудили одного юнака на те, щоб одтяти йому руки, вирвати йому кліщами язика й самого спалити живого за те, що він не став навколюшки в грязюку, щоб ушанувати мерзенну процесію ченців, що проходила перед очима за п'ятдесят чи шістдесят кроків“.
А от як карала влада тих, що наважувалися зброю підняти на свого пана-поміщика:
„Зважаючи на те, що він убив монсеньйора, а монсеньйор був батьком своїх підданців, кріпаків, то його стратять як батьковбійника... йому відітнуть праву руку разом з ножем і спалять перед його очима... в рани, які зроблять йому на руках, на грудях і на ногах, литимуть кип'яче масло, розтоплене олово, гарячу смолу та сірку; вкінці його розірвуть на шматки чотирма здоровими кіньми“.
А от як жилося бідному селянинові за „нормальних умовин“ на землі, яку він опрацьовував, але яка проте належала панові, що його руки ніколи брудної роботи не знали:
„Він так грабував нас, отой чоловік, що стоїть тут, як і всіх нас, простих собак, грабують ті вищі істоти, накладав на нас податки без ніякого милосердя, зобов'язував працювати на нього без ніякої платні, зобов'язував молоти наше збіжжя на його млині, зобов'язував годувати нашим нужденним урожаєм його птицю, а нам забороняв держати одну курку; так грабував і обдирав нас, що коли іноді траплялося здобути кусок м'яса, то ми їли його у великому страсі, замкнувши двері й зачинивши віконниці, щоб його люди не побачили та не відібрали від нас. Я кажу: нас так пограбували, так загнали, зробили такими бідними, що наш батько говорив нам: страшна річ родити на світ дитину, і ми мусіли молитися, щоб наші жінки залишалися неплідними і щоб наша нещасна порода вимерла“.
А от як багатий пан знущався з покірних своїх рабів:
„... Ці благородні, між іншим, мають право запрягати нас, поганих собак, у вози і їздити на нас. Вони, між іншим, мають право тримати нас у своїх маєтках, щоб угамовувати жаб, бо ті жаби можуть порушити їх благородний сон. І от вони тримали його вночі в нездоровому болоті, а на день знов запрягали його в повозку. Одного разу близько півдня вони випрягали його, щоб він поїв — якщо знайде, що їсти — він схлипнув... та й помер“.
- ↑ Літерат. енциклопедія. Т. III, стор. 293.
