спекуляції й дорожнечі, безробіття, реформує календар, але вона ж і забороняє організації робітничих спілок, скорочує дні відпочинків, встановлює малу зарплатню робітникам. Підкреслюючи свій революційно-всенародній характер, вона була дрібно-буржуазною в істоті. Далі йде диктатура Робесп'єра, його боротьба з дантоністами та гебертистами. Буржуазія лякається революції, що, на її думку, зайшла надто далеко.
Деякі з цих історичних подій знайшли художнє відображення в Діккенсовому романі. Деякі розділи вражають своєю майстерністю, — наприклад, ті, що малюють дореволюційну Францію (розділи „Пан маркіз у місті“, „Пан маркіз на селі“). Сент-Антуанське передмістя як напередодні, так і в дні революції змальовані яскравими барвами. Здобуття Бастілії, Карманьйоля списані майстерно, — почувається рух має, динаміка. У розділі „Точило“ Діккенс згушує фарби і не шкодує карміну: перед очима все так і береться кривавими плямами. Але чому саме натовп нишпорить по в'язницях та ріже в'язнів, цього Діккенс в своєму романі не пояснює. Вивчивши добре епоху, він мусів би знати, до чого призводив антиреволюційний настрій ув'язнених аристократів і чому саме викликав він обурення. Подаємо історичну довідку:
„При звістці про поразку французької армії біля Монсу в цій в'язниці (В'язниці Абатства) влаштовано ілюмінацію, а після взяття Льонґви тут гучно святкували перемогу німців. Заарештовані роялісти з-за грат прокляттями сижали на перехожих, провіщаючи зайняття столиці від прусаків та винищення революціонерів. Ввесь Париж говорив про змову, що готувалася по в’язницях, про зброю, яку туди зносили; всі знали також, що в'язниці стали справжніми фабриками фалшивих державних асигнацій, що за їх допомогою намагалися підірвати державний кредит“[1].
Діккенс не викриває нам внутрішньої суті революції. На його думку, після Карляйла навряд чи хто міг сказати нове слово. Отож, можна не жалкувати, що Діккенс не подає глибшої аналізи: та аналіза була б неправдива, бо він — типовий син міщанського середовища — був моралістом, а не революціонером. До всіх явиш життьових, отож і до явищ соціяльних, прикладав він морального критерія.
Діккенс вийшов з бідної міщанської сім'ї, власним талантом і власними зусиллями проклав собі шлях до буржуазного добробуту. Цей перехід не міг не вплинути на світогляд письменника; дедалі він, на думку В. М. Фріче, ставаз консервативніший. Підійшовши до свого завдання з моральним критерієм, він малює нам якобінців як орду диких барбарів, а повстанський рух — як анархію. На його думку, французька аристократія повинна була, за прикладом його героя Евдемона-Дарнея, самохіть зректися своїх привілеїв, а нарід узяти собі за зразок поведінку служниці міс Прос, що довіку вірно слугувала своїм панам.
„Нехай англійські капіталісти та англійські робітники замисляться над цим історичним прикладом, коли хотять уникнути „анархії“ та „хаосу“ — ось та мораль, з якою автор звертається до своїх співгромадян ... він (Діккенс) був зовсім не прихильник клясової боротьби та народніх революцій“[2].
