злодѣй, а Нансі и Бетсі такожь здодѣйки. Мы всѣ злодѣями, навѣть и песъ Сайкса, о̂нъ перевысшає насъ всѣхъ.
— И не зрадить, — завважавъ Чарль Бетсъ.
— Якъ бы бувъ свѣдкомъ, то о̂нъ бы анѣ не забрехавъ, щобы не зрадити ся або не вмотати ся въ справу, — говоривъ Джекъ дальше. — Але се не придасть ся панови фраєрови.[1]
— Чому ты, Оліверъ, не вчишь ся чого о̂дъ Фажина? — перервавъ Джека Чарль.
— Мо̂гъ бы-сь бути щасливымъ, — додавъ Джекъ, — и жити зъ грошей, якъ правдивый джентельменъ. Я такъ думаю жити въ слѣдуючо̂мъ переступно̂мъ роцѣ въ сорокъ другій во̂второкъ въ тыждни посту.
— Се менѣ не подобаєсь, — сказавъ Оліверъ трусливо. — Я бы волѣвъ, щобы мене Фажинъ прогнавъ.
— Фажинъ не зробить сего, — завважавъ Чарль.
Оліверъ знавъ добре, що небеспечно высказувати ще щирѣйше свою думку, тому зо̂тхнувъ и дальше чистивъ чоботы.
— Встыдай ся, — зачавъ „майстеръ“ знову говорити. — Чи ты не маєшь жадного почутя чести? За нѣщо въ свѣтѣ не хотѣвъ бы я бути своимъ приятелямъ тягаремъ и навѣть пальцемъ не рушити, щобы имъ свою вдячно̂сть показати.
— То справдѣ по̂дло, — сказавъ Чарль Бетсъ, выймаючи ко̂лька шовковыхъ хустинокъ и вкладаючи ихъ въ комоду.
— Я бы сего не мо̂гъ зробити! — обо̂звавсь Джекъ Докінсъ, ударившись въ груди.- ↑ Недосвѣдченому, дурному.
