проваджено. Бумбль спытавъ єго досыть остро, якъ має ся.
— Менѣ здає ся, що я скоро мушу вмерти, — сказавъ малый пацієнтъ — и я тѣшу ся дуже зъ того, бо ту я не маю жаднои втѣхи. Але скажѣть Оліверови Твістови, коли помру, що я єго дуже любивъ и тысячѣ разо̂въ о нѣмъ думавъ, якъ то о̂нъ самъ и безъ помочи мусѣвъ вандрувати…
О̂нъ вымавлявъ ти̂ слова зъ якоюсь розпукою и не зважавъ на пантомімічни̂ грозьбы панѣ Манъ; але вко̂нци заплакавъ и не мо̂гъ слова вымовити.
— Панѣ Манъ, — сказавъ Бумбль, — я виджу, що всѣ они однакови̂. Всѣхъ ихъ звѣвъ и попсувавъ сей непотрѣбъ Оліверъ Твістъ. Я повѣдомлю о то̂мъ дирекцію, щобы зарядила острѣйшій спосо̂бъ на тыхъ хлопцѣвъ. Кажѣть єго сейчасъ зво̂дси забрати.
Діка завели знову до комо̂рки зъ углемъ, а Бумбль удавъ ся до мѣста, тамъ скоро приготовивъ ся до подорожи и зъ обома убогими, що мала о̂двезти ся до Лондону, занявъ замовлени̂ мѣсця на почтово̂мъ возѣ. Оба убоги̂ нарѣкали дуже на зимно, а Бумбль завинувъ ся плащемъ и досыть невдоволеный мѣркувавъ собѣ, яки̂ то люде теперь невдячни̂ и заєдно чогось нарѣкають. Ажь тогды чувъ ся Бумбль зовсѣмъ вдоволенымъ, коли почта заѣхала до гостинницѣ, а о̂нъ тамъ зъѣвъ собѣ добру вечерю, присунувъ столець до печи, сѣвъ собѣ и взявъ въ руки часопись. Але хто опише єго задивъ, коли въ часописи прочитавъ оголошенье:
