Але щобы не тратити часу, постановивъ ити дальше до ко̂нця улицѣ, будучи певнымъ, що й нею зайде добре. По̂дбѣгцемъ спѣшивъ весело та думавъ о своѣмъ щастю и що то бы о̂нъ давъ, коли-бъ тымъ щастьемъ мо̂гъ подѣлити ся зъ бѣднымъ малымъ Дікомъ, ажь наразъ голосный крикъ: „Охъ, мо̂й дорогій братчикъ!“ — перелякавъ єго и розбурхавъ зъ сонныхъ мрѣй. Ледви оглянувсь, а вже двоє рукъ якоись дѣвчины обняли єго крѣпко. О̂нъ почавъ вырыватись, але дѣвчина придержувала єго тымъ дужче и кричала голосно зъ радости:
— Слава-жь Тобѣ Господи! Прецѣнь наконецъ о̂днайшла тебе! Охъ, Олівере, пустый вѣтре, ко̂лько я вытерпѣла черезъ тебе! Слава-жь Богу, що хочь найшла тебе!
Дѣвчина выбухла плачемъ, залилась сльозами, здавалось, туй-туй корчѣ єи вхоплять. Ко̂лька милосердныхъ пань звернулись уже до стоячого тутъ рѣзничого хлопця, чи не треба бы побѣгти по лѣкаря, але о̂нъ зовсѣмъ споко̂йно, єсли навѣть не зовсѣмъ ро̂внодушво, о̂дповѣвъ, що на єго гадку, до того не до̂йде.
— Нѣ, нѣ, дайте споко̂й! — закричала теперь и сама дѣвчина зъ кошикомъ и ключемъ въ руцѣ. — Менѣ вже лѣпше. Ходи-жь хлопче, ходи заразъ зо̂ мною, недобрый мо̂й любчику!
— Що тутъ такого? — запытала ся одна зъ стоячихъ пань.
— Охъ, уже чотири тыжднѣ, якъ ось утѣкъ о̂дъ батька-матери, го̂дныхъ людей, що жиють зъ працѣ рукъ, и вдавъ ся зъ злодѣями и волоцюгами… Мати зъ грыжѣ мало не умерла…
— А ты малый го̂льтаю! Заразъ иди до дому, ты ледащо! — закричали жѣнки.
— Я не втѣкъ зъ дому, — закричавъ Оліверъ въ