Оліверъ запытавъ ся, чи має о̂до̂йти, але Бравнльовъ казавъ єму лишити ся. Въ той хвили во̂йшовъ до комнаты, по̂дпираючись здоровою палицею и храмаючи трохи на ногу, грубый старый панъ Ґрімвіґъ. Оліверъ не видѣвъ ще нѣколи такого прикрого лиця. Якъ лише го̂сть во̂йшовъ, заразъ показавъ приятелеви лупину зъ цитрины и давай гримати, що єму всюды по дорозѣ кидають таки̂ лупины по̂дъ ноги.
— Голову свою зъѣмъ, єсли ти̂ цитринови̂ лупки не стануть менѣ причиною смерти!
О̂нъ такъ звычайно заклинавъ ся, але хочь-бы хто колись и вынайшовъ спосо̂бъ, якъ зъѣдати власну голову, то навѣть такому чоловѣкови, якъ панъ Ґрімвіґь, було-бъ усе таки за тяжко упорати ся наразъ зъ такимъ обѣдомъ.
Панъ Ґрімвіґъ побачивъ Олівера, о̂дступивъ ко̂лька кроко̂въ у-задъ и здивованый запытавъ Бравнльова: що́ се за хлопець.
— То Оліверъ Твістъ, о котро̂мъ я вамъ говоривъ, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ.
Оліверъ поклонивъ ся.
— Але се не той хлопець, що мавъ пропасницю? вповѣвъ Ґрімвіґъ, о̂дступаючи ще дальше.
— Той самъ! — о̂дповѣвъ Бравнльовъ, осмѣхаючись.
Ґрімвіґъ зъ палицею въ руцѣ сѣвъ и почавъ льорнетою пильно приглядатись Оліверови. Той ажь по уха зарумянивъ ся.
— Ну, якъ ся маєшь?
— Дякую, пане, теперь менѣ далеко лѣпше, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
Бравнльовъ, бачилось, побоювавъ ся, щобы єго приятель-дивакъ не сказавъ Оліверови що неприятного, для