вестись, и они тобѣ бо̂льше сподобають ся, нѣжь теперь ихъ окладинки; хочь неразъ бувають и таки̂ книжки, въ котрыхъ окладинка ще найлѣпша… А ты хотѣвъ бы стати розумнымъ чоловѣкомъ и писати книжки?
— Я волѣвъ бы ихъ читати — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— Що? То ты не хочешь бути писателемъ?
Оліверъ надумавъ ся трохи и сказавъ вко̂нци, що, на єго думку, далеко лѣпше бути книгаремъ. Старый панъ засмѣявъ ся сердечно и сказавъ, що Оліверъ о̂дповѣвъ дуже дотепно. Оліверъ тѣшивъ ся зъ того, хочь по правдѣ зовсѣмъ не знавъ, що́ о̂нъ сказавъ такого дотепного.
— Не бо̂й ся, — вповѣвъ старый панъ, — я не зроблю зъ тебе писателя, поки ще є на свѣтѣ яке друге честне ремѣсло, котрого ты можешь вывчитись.
— Дякую вамъ, пане, — о̂дповѣвъ Оліверъ такъ поважно, що старый зновъ засмѣявъ ся, сказавъ ко̂лька сло̂въ о особливо̂мъ инстинктѣ, але Оліверъ не дуже зважавъ на нихъ, бо ихъ не розумѣвъ. О̂дтакъ зачавъ Бравнльовъ говорити ще приязнѣйшимъ, але заразомъ и поважнѣйшимъ, якъ дотеперь, голосомъ:
— Слухай теперь уважно, що́ я тобѣ скажу. Я буду говорити зъ тобою щиро, бо знаю, що ты зрозумѣєшь мене такъ добре, якъ неодинъ старшій чоловѣкъ.
Оліверъ налякавъ ся.
— Ой! — скрикнувъ о̂нъ, — не выганяйте мене, пане, о̂дъ себе, щобы я знову не потребувавъ тыняти ся по улицяхъ. Позвольте менѣ ту лишити ся, я буду вамъ слугою. Не о̂дсылайте мене назадъ въ той страшный до̂мъ, зъ-во̂дки я прийшовъ. Змилуйтесь надо мною бѣднымъ, опущенымъ хлопцемъ, мо̂й добродѣю!
— Люба дитино, — вповѣвъ старый зворушеный,