жидъ, — але о̂нъ розкаже все людямъ, у котрыхъ пробуває. Мы до̂станемо єго та заткаємо єму ротъ…
Оліверъ скоро прийшовъ до себе. Панъ Бравнльовъ и панѣ Бедвінъ не споминали въ розмовѣ вже нѣчого, що́ нагадувало-бъ єму образъ, або зъ-во̂дки о̂нъ ту взявъ ся, а старали ся приємно забавити єго, не дразнити. Але коли на другій день принесли єго зновъ у комнату господинѣ, заразъ звернувъ о̂нъ очи въ гору на стѣну въ надѣи, що побачить тамъ портретъ краснои дамы. Дивить ся зачудованый: портрету вже нема. Панѣ Бедвінъ заразъ завважила се.
— Нема, — свазала, — нема вже образу, люба дитино.
— Та бачу, панѣ, — о̂дповѣвъ Оліверъ зо̂тхаючи.— Чому єго забрали?
— Бо панъ Бравнльовъ говоривъ, що образъ тебе непокоить и може спинити твоє подужанье.
— О нѣ! О̂нъ зовсѣмъ не непокоивъ мене, панѣ. Я дуже любивъ дивити ся на него.
— Ну, ну, дитинко, — свазала добра панѣ, — подужай лишень скорше, а портретъ повѣсять зновъ, ручу тобѣ. А теперь говорѣмъ про що инше.
Въ часѣ недуги она выявляла для него таку безграничну любовь, що о̂нъ постановивъ не думати поки-що о портретѣ. Длятого уважно слухавъ єи оповѣданя про єи добрыхъ дѣтей и про поко̂йного, доброго мужа. О̂дтакъ пили чай. По чаю вчила єго панѣ Бедвінъ гры