— Бѣдна дитина, бѣдна дитина! — сказавъ Бравнльовъ нахиляючи ся надъ нимъ. Люде добри̂, покличте менѣ сейчасъ яку по̂дводу…
Небавкомъ переѣздивъ тамтуды порожный во̂зъ. Олівера по̂дняли осторожно и посадили на во̂зъ. Старый панъ сѣвъ коло него.
— Чи можу и я усѣсти? — запытавъ книгопродавець.
— Сѣдайте, прошу, дорогій пане! — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — я зновъ забувъ на васъ, простѣть. Отъ и нещаслива книжка. Ну, садовѣть ся скоренько, шкода часъ тратити.
Квигопродавець присѣвъ коло Бравнльова и они о̂дъѣхали.
Во̂зъ задержавъ ся на яко̂йсь затишно̂й улици передъ поряднымъ домомъ, недалеко Пентонвілля. Панъ Бравнльовъ казавъ сейчасъ занести Олівера до ло̂жка и почавъ такъ дбати о хлопця, що єго ревно̂сть границь не мала. Єго пестѣй попавъ въ сильну горячку и ажь по во̂сьмохъ дняхъ прокинувъ ся — якъ єму здавало ся — зъ довгого та неспоко̂йного сну.
— Де я? — запытавъ о̂нъ слабымъ голосомъ. — Хто принѣсъ мене сюды?
Занавѣса єго ло̂жка скоро о̂дсунула ся и старенька панѣ, чисто одягнена, приязна якъ мати, нахилила ся надъ нимъ и сказала: