судья справдѣ не могъ єму одмовити. Тому казавъ єму Фанґъ зложити присягу. И спытавъ єго пото̂мъ, що має сказати.
— Я видѣвъ трехъ хлопцѣвъ, отсего и ще двохъ иншихъ. Они крутили ся коло того пана, що стоявъ передъ моєю книгарнею и переглядавъ книжку. Але обо̂кравъ єго иншій хловець. А сей бувъ тымъ такъ здивовавый, що зъ мѣсця не мо̂гъ рушити ся.
— А чому-жь вы не прийшли сюды скорше?
— Не було на кого здати книгарнѣ. Теперь надыбавъ заступника, то и прибѣгъ.
— Отже кажете, що овбинитель читавъ?
— Такъ. Читавъ отсю саму книжку, що держить теперь въ рукахъ.
— Добре. А заплачена она?
— Нѣ, — сказавъ смѣючи ся книгопродавець.
— Господи! я зовсѣмъ забувъ на те! — скрикнувъ простодушно забудьковатый старый панъ.
— Славно! И вы ще берете ся обвиняти того бѣдного, нещасливого хлопчину! — завважавъ Фанґъ, смѣшно силкуючись прибрати приязный видъ лиця. — Менѣ здає ся пане, що вы набули сю книжку въ дуже по̂дозрѣный и нечесный спосо̂бъ и можете уважати ся щасливымъ, що властитель не хоче васъ скаржити. Нехай то буде для васъ наукою, мо̂й приятелю, а то иншимъ разомъ по̂знаєте, що то законъ. Хлопець уво̂льненый! Забирайте ся зъ салѣ!
Середъ обяво̂въ обуреня, якого вже не мо̂гъ довше повздержати, выпроваджено старого пана за дверѣ. О̂нъ станувъ на подво̂рю и гнѣвъ єго минувъ. Оліверъ лежавъ на камѣню. Єму натерли выски водою. Блѣдый бувъ якъ мерлець и судорожно трясъ ся на цѣло̂мъ тѣлѣ.