Крадѣжь сповнено въ окрузѣ, де бувъ дуже славный урядъ поліціи. Коли прийшли на поліцію, поки-що замкнули Олівера до якоись комнаты, подо̂бнои до пивницѣ, несказано бруднои, бо шѣсть пяниць просидѣло тамъ майже три днѣ. Але то нѣчого… Тажь що дня и що ночи замыкають мужчинъ и женщинъ за найменши̂, легкодушни̂ провины до такихъ гидкихъ норъ, що казнѣ для найбо̂льшихъ або вже й засудженыхъ злочинцѣвъ выглядають супротивъ нихъ якъ сальоны!
Старый панъ глядѣвъ на Олівера милосердно и печально.
— Выразъ лиця того хлопця якось дивно зворушує мене, — говоривъ о̂нъ самъ до себе. — О̂нъ мавъ бы бути виненъ?… гмъ! Менѣ здає ся, справдѣ, що я вже видѣвъ се лице або зовсѣмъ подо̂бне.
Почавъ думати. Пригадувавъ собѣ лиця давнѣйшихъ, теперѣшныхъ, забутыхъ або давно вже спочиваючихъ въ могилѣ приятелѣвъ, неприятелѣвъ та знакомыхъ, ала не знайшовъ мѣжь ними такого лиця, котре подобало бы на Оліверове.
— Нѣ, то мабуь лишь привидъ, — вповѣвъ зо̂тхаючи и похитавъ головою.
Єго покликали до салѣ. Ту бувъ уже Оліверъ. Панъ Фанґъ, поліційный судья, читавъ пильно ґазету. Лице пана Фанґа було строге и дуже червоне. Єсли о̂нъ не мавъ звычаю пити бо̂льше, якъ лишь то̂лько, ко̂лько єму служило, то безъ сумнѣву мо̂гъ внести на своє лице жалобу и обиду чести, и певно судъ признавъ бы єму значне о̂дшкодованье.
Старый панъ поклонивъ ся низенько.