та охочо, але Оліверъ думавъ, що то мусять бути статочни̂ дѣвчата, якими они безъ сумнѣву й були…
О̂двѣдины тревали довго. Молоди̂ дамы стали нарѣкати на холодъ и длятого заразъ внесено вина. Розмова оживилась. Наковець пригадавъ собѣ Чарль Бетсъ, що вже часъ ити. Добрый старуганъ давъ єму и „майстрови“ ро̂зни̂ поученя та й грошѣ на выдатки й они по̂йшли разомъ зъ Бетсі и Нансі.
— А що? не приємне житье ведуть мои хлопцѣ? — промовивъ Фажинъ.
— То они по̂шли на роботу? — запытавъ Оліверъ.
— А вже-жь, — о̂дповѣвъ жидъ. — Они працюють охо̂тно черезъ цѣлый день, сли то̂лько нѣхто имъ не перебье. Бери собѣ зъ нихъ примѣръ, сынку! роби все, що они тобѣ скажуть, и у всему глядай у нихъ порады, а найпаче слухай „майстра“. О̂нъ выйде на великого человѣка и зъ тебе зробить такого самого, коли то̂лько возьмешь собѣ єго за взорець… Любчику, чи не выстає тамъ менѣ зъ кишенѣ ко̂нчикъ хустки?
— Выстає, добродѣю, — сказавъ Оліверъ.
— Ану попробуй, чи вытягнешь єи такъ, щобы я не почувъ? Ты бачивъ, якъ поперѣдъ тамти̂ два робили…
Оліверъ пригадавъ собѣ добре, що бачивъ, якъ то чинивъ Джекъ, и робивъ такъ само.
— Що? вытягнувъ?
— А ось!
— То зъ тебе розумный хлопець, — сказавъ старый панъ, погладивши єго по головѣ, — я ще не видѣвъ такои спосо̂бнои дитины. За те ось тобѣ шіллінґа. Лише такъ дальше, а станешь найбо̂льшимъ человѣкомъ межи сучасными. Теперь покажу тобѣ, якъ то выпорює ся буквы.