близше стоячихъ людей, але прово̂дники перепхали єго скоро черезъ темный коритарь, освѣченый лише ко̂лькома млаво-блѣдыми лямпами, отворили вязницю и перешукали єго, чи не має якого средства, выконати на собѣ засудъ скорше, якъ постановлено. Вко̂нци завели єго до малои келіи и полишили тамъ — самого.
О̂нъ сѣвъ собѣ напротивъ дверей на камяну лавку, що служила єму и за крѣсло и за ло̂жко, впяливъ кровью набѣгли̂ очи въ землю и старавъ ся зо̂брати свои думки… По яко̂мсь часѣ зачавъ собѣ пригадувати уривки зъ бесѣды судьѣ, хочь, коли о̂нъ говоривъ то здавалось, що жидъ єго не чує. Одна частина бесѣды лучилась зъ другою и вко̂нци цѣла промова станула єму передъ очима, мовь написана, єго засудили на шибеницю, до̂стане шнурокъ на шию, хвиля — и о̂нъ помре — ось и конець. Повѣсять и помре.
Вже смеркло, потемнѣло дуже, а о̂нъ зачавъ нагадувати собѣ всѣхъ тыхъ, котрыхъ знавъ, а котри̂ померли на шафотѣ — неоденъ зъ єго вины або за єго стараньемъ. Они явились передъ єго очима такъ скоро оденъ по друго̂мъ, що ледви мо̂гъ ихъ почислити. О̂нъ видѣвъ неодного зъ нихъ, якъ умиравъ и кпивъ собѣ зъ нихъ, бо зъ молитвою на устахъ прощались зо̂ свѣтомъ. Якъ скоро ти̂ сильни̂ мужчины замѣнялись у висячи̂ куснѣ глины!
Неоденъ зъ нихъ може й живъ у то̂й само̂й келіи — сидѣвъ на то̂мъ само̂мъ мѣсци. Було дуже темно — чому свѣтла не принесли? Келію збудовали въ давни̂ лѣта — тутъ сотки людей прожили свою послѣдню годину — о̂нъ сидѣвъ тутъ, мовь у могилѣ, наповнено̂й мерцями, а богато зъ нихъ були єго добрыми знакомыми — свѣтла, свѣтла!
Вко̂нци, коли майже до крови оббивъ собѣ руки о