то̂мъ нѣчого не знаю. Я якъ разъ ишовъ довѣдатись, чи се правда, а вы мене зловили. Зъ чого се по̂шло — я не знаю; менѣ здавалось, що зъ якоись звычайнои суперечки.
— По̂шло се зъ того, що она въ части о̂дкрыла вашу тайну, — сказавъ Бравнльовъ. — Чи теперь скажете вы проче?
— Добре, скажу!
— И передъ свѣдками повторите и свои высказы по̂дпишете своимъ именемъ.
— По̂дпишу.
— Приречѣть менѣ, що будете споко̂йно сидѣти въ мене дома такъ довго, поки те все не станесь, и що по̂дете зо̂ мною тамъ, де бы документы можна потвердити.
— Єсли конче хочете, то й се зроблю.
— Вы мусите ще въ иншій спосо̂бъ вынагородити дитину. Вы не забули ще, якъ розпорядивъ ся вашь поко̂йный батько въ завѣщаню. Такъ дайте хлопцеви се, що єму по̂сля завѣщаня належить ся, а пото̂мъ идѣть собѣ, куды вамъ захоче ся, щобы вы нѣколи на свѣтѣ вже й не бачились.
Монкъ ходивъ геть и назадъ по хатѣ, думавъ, якъ бы зъ тои матнѣ выдо̂статись, лякавъ ся, ненавидѣвъ Бравнльова и не знавъ, що о̂дповѣсти. Въ то̂й хвили наразъ отворились дверѣ и дуже зворушеный панъ Льосбернъ вступивъ до комнаты.
— Ого! вже єго зловлять, нинѣ вечеромъ зловлять! — сказавъ о̂нъ.
— Кого? Убійника?
— Убійника. Песъ єго завѣвъ на слѣдъ. Єго нора обставлена вже зъ всѣхъ боко̂въ, а власти наложили сто фунто̂въ на єго голову.