наказати, щобы державъ єго въ якъ найбо̂льшо̂й карности.
Бумбль и Ной пустили ся заразъ въ дорогу.
Коли прийшли до дому, Бумбль во̂звавъ вязня, щобы передовсѣмъ бувъ споко̂йный.
— Пустѣть мене! — крикнувъ Оліверъ.
— По̂знаєшь мо̂й голосъ, Олівере?
— По̂знаю!
— И не боишь ся? Не дрожишь, коли я коло тебе такъ близько?
— Нѣ!
Бумбль занѣмѣвъ зъ дива.
— О̂нъ певно збожеволѣвъ! — завважала панѣ Соерберрі.
— Нѣ, то не божево̂льно̂сть, панѣ! сказавъ Бумбль — То мясо!… А якъ же, панѣ: Мясо! Вы давали єму за много ѣсти, панѣ. Коли-бъ вы були годували єго лише о̂всяною юшкою, то о̂нъ не ставъ бы такимъ.
Панѣ Соерберрі почала собѣ за своє добре серце та свою щедро̂сть чинити тяжки̂ докоры, хочь яка она була невинна въ гадкахъ, словахъ и дѣлахъ.
Бумбль заявивъ, що лише хиба вязниця та строга дієта могли бы присмирити ворохобного духа малого шибеника, о̂дчинивъ дверѣ, вытащивъ зъ-во̂дтамъ Олівера, почастувавъ єго ко̂лькома здоровыми позаушниками и представивъ єму страшну єго провину.
— О̂нъ лаявъ мою маму, — сказавъ Оліверъ, не показуючи по собѣ нѣякои боязни.
— А хочь бы й лаявъ, ты, невдячный шибенику! — закричала панѣ Соерберрі. — Твоя мати заслужила на те, що о̂нъ сказавъ, ще й на бо̂льше!
— Нѣ, нѣ! — крикнувъ Оліверъ, — то брехня!
Панѣ Соерберрі залила ся сльозами. Для пана Со-