— Хто до чорта знає, що дати, коли не знати, яка тайна? — спытавъ и собѣ Монкъ.
— Я переконана, що нѣхто не знає такъ добре, о що ходить, якъ вы, — о̂дповѣла панѣ Бумбль, котро̂й, якъ се єи чоловѣкъ мо̂гъ зъ досвѣду посвѣдчити, зовсѣмъ не бракувало о̂дваги.
— Гмъ! — сказавъ Монкъ значучо и зъ хитрымъ та быстрымъ поглядомъ. — Чи можна таке довѣдатись, що грошѣ варта?
— Може — може, — о̂дповѣла панѣ Бумбль помалу.
— До̂стати, що ѣй о̂добрано, — говоривъ скоро Монкъ — що она носила, що —
— Найлѣпше зробите, якъ подасте свою цѣну, — перервала єго панѣ Бумбль. — Я вже на сто̂лько знаю и певна, що се вы тымъ чоловѣкомъ, для котрого моя тайна щось варта.
Панъ Бумбль, що про тайну своєи жѣнки не довѣдавъ ся ще бо̂льше, якъ знавъ передъ тымъ, слухавъ ихъ розмовы зъ вытягненою шиєю и широко отвореными очима, котрыми зъ неуданымъ зачудованьемъ водивъ то по жѣнцѣ, то по Монку. А цѣкаво̂сть єго ще бо̂льше змогла ся, коли Монкъ спытавъ поважно, що має заплатити за выяву тайны.
— Що она для васъ варта? — спытала панѣ Бумбль такъ само холоднокровно, якъ перше.
— Може бути, що она для мене нѣчого не варта, а може й варта двацять фунто̂въ — о̂дповѣвъ Монкъ. — Говорѣть сами̂, ко̂лько жадаєте!
— Доложѣть ще пять фунто̂въ, дайте двацять пять фунто̂въ въ золотѣ, — сказала панѣ Бумбль — а я вамъ скажу всьо, що знаю; але перше дайте!