довго ждати, бо вже за по̂въ годины прийшовъ Бумбль и замовивъ новый похоронъ.
Соерберрі запорядивъ потрѣбни̂ приготованя и взявъ Олівера зъ собою. По̂йшли до вказазаного дому взяти мѣру на домовину. Тутъ представивъ ся ихъ очамъ видъ найстрашнѣйшои нужды. Олівера, хоть о̂нъ уже досыть навыкъ до нужды, сей видъ вразивъ безконечно прикро.
Другого дня, холодного и слотного, они зновъ зайшли до хаты мерця. Трупа вложено въ домовину и на все даный бувъ розпорядокъ. Панъ Соерберрі сказавъ тымъ, що мали мерця нести, нехай спѣшать ся и на священика не чекають, бо й такъ уже по̂зно. Ти̂ поспѣшили зъ домовиною майже бѣгцемъ и Оліверъ мусѣвъ бѣгти, щобы поспѣвати. Священика ще не було. Домовину зложено тымчасомъ въ кутѣ цвинтаря при гробѣ, а панъ Соерберрі и Бумбль зайшли до закристіи, сѣли собѣ при огнику и взяли читати ґазеты.
Въ якои по̂въ годины появивъ ся священикъ. Бумбль розо̂гнавъ уличныхъ хлопцѣвъ, котри̂ забаву робили собѣ зъ того, що перескакували черезъ домовину. Священикъ о̂дчитавъ скоренько похоронни̂ молитвы и по̂йшовъ. Домовину спущено до гробу, присыпано землею, и всѣ стали розходити ся домо̂въ.
— Ну, Олівере, якъ тобѣ сподобало ся? — запытавъ панъ Соерберрі.
— Дякую, пане, досыть добре, — о̂дповѣвъ пиняво Оліверъ, — але, правду сказати, не дуже добре.
— Зъ часомъ привыкнешь — сказавъ предприємець, — потому вже зовсѣмъ нѣчо…
Оліверъ радъ бувъ до̂знати ся, ко̂лько панъ Соерберрі потребувавъ часу, заки навыкъ до того всего, але