Мѣсто Мудфоґъ славить ся, побо̂чь иншихъ публичныхъ будынко̂въ, такожь „Домомъ працѣ и захисту для бѣдныхъ“. Въ то̂мъ домѣ родивъ ся, тогдѣ а тогдѣ, дарма о дату, Оліверъ Твістъ. Лѣкарь-цируликъ ввѣвъ єго на той свѣтъ нужды и горя, але довго ще по то̂мъ дуже не бувъ певный, чи буде дитина жити, чи нѣ. Перше усло̂вьє житя — о̂ддыхъ, а дитина довго не ворухнула навѣть грудьми, находилась на роздорожу сего и того свѣта. Єсли бы надъ нею були падькали ся печаливи̂ бабки, запопадливи̂ тѣтки, досвѣдни̂ пѣстунки та высокоучени̂ докторы, — то дитина безъ сумнѣву не пережила бы була й годины. Але що коло неи не було нѣкого, кромѣ старои, заголомшенои пивомъ бабы и цирулика, котрый за контрактомъ повнивъ службу акушера, то Оліверъ наконець зазначивъ домашнымъ сво̂й прихо̂дъ на свѣтъ голоснымъ крикомъ. Коли се стало ся, молода блѣда женщина припо̂дняла голову зъ подушки и скликнула слабымъ дрожачимъ голосомъ:
— Позвольте, нехай погляну на дитину и умру!
Лѣкарь упоминавъ єи не говорити о смерти.
— Охъ, пане, — вповѣла баба, — коли отся молодиця постарѣєсь такъ, якъ я, и приведе тринацятеро