нои тишины, — дасте пятьдесять фунто̂въ, єсли закраду ся?
— Дамь, — о̂дповѣвъ жидъ, мовъ зо̂ сну пробудившись, подавъ єму руку, а кождый мускулъ єго лиця свѣдчивъ о томъ, якъ радо̂стно зворушили єго слова Сайкса.
Сайксъ вырвавъ руку о̂дъ жида трохи зъ погордою и говоривъ дальше: — Отже добре, старый, коли хочешь. Тобі и я були-сьмо вчера за муромъ огороду и оглядали дверѣ и о̂конницѣ. Віхура въ ночи загамована, якъ квачь[1]. Але мы найшли одно мѣсце, куды мы тихо и безпечно можемо закнаятисъ[2].
— Куды, Сайксъ? — спытавъ жидъ дуже зацѣкавленый.
— Иде ся муравою, а пото̂мъ…
— Ну а пото̂мъ? — перервавъ єго жидъ, нахилившись на передъ зъ нетерпячки.
— Пото̂мъ… — сказавъ розбо̂йникъ, але переставъ и глипнувъ незначно очима на Нансі, щобъ она подивилась на лице жида. — Але то все одно, куды — говоривъ о̂нъ дальше. — Знаю лише, що ты безъ мене не вдѣєшь нѣчого, и що лѣпше мовчати, коли зъ тобою що зачинаєшь.
— Якъ хочете, Біль, якъ хочете, — о̂дповѣвъ жидъ, закусивши уста. — Чи идете лише зъ Тобі и не потребуєте жаднои помочи?
— Нѣ; хиба витриха и хлопця. Витрихъ маємо; хлопця ты мусишь намъ дати.
— Хлопця! — кликнувъ жидъ. — Овъ, клопо̂тъ; що? нѣ?