— Не бувъ, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Они вже двайцять лѣтъ служать у старои панѣ и за пятьсотъ фунто̂въ того не вчинили-бъ.
— Але-жь служницѣ, мо̂й любый, служницѣ, чи и ти̂ не дають ся намовити?
— Нѣ!
— Якъ? И гарному бувалому Тобі Крекітови? — спытавъ жидъ зъ недовѣрьемъ. — Подумайте лише Біль, яки̂ то жѣнки!
— Нѣ, и Тобі Крекітови не дались намовити, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Цѣлый часъ, якъ крутивъ ся коло дому, носивъ фальшиви̂ вусиска и жовту камізольку, але на нѣчо се не здалось.
— Нехай бы пробувавъ зъ малыми вусами и въ штанахъ войсковыхъ, мо̂й любый, — сказавъ жидъ, подумавши хвилю.
— И такъ о̂нъ робивъ, але дарма.
Жидъ скрививъ ся зъ клопоту, думавъ ко̂лька хвиль и сказавъ вко̂нци, тяжко зо̂тхнувши, що коли вѣрити словамъ Тобі Крекіта, то мабуть треба покинути сей плянъ. — Але то прикро, Біль, — додавъ о̂нъ, оперши руки на колѣна, — такъ богато тратити, коли вже разъ почалось о то̂мъ думати.
— Певно, — сказавъ Сайксъ — то страшно гнѣвить чоловѣка.
По тыхъ словахъ оба довго мовчали. Жидъ задумавъ ся, а лице єго набрало діявольского выразу. Сайксъ дививъ ся на него о̂дъ часу до часу крадькома зъ боку, а Нансі зъ обавы, щобы єго не розгнѣвити, впялила очи въ огонь такъ, якъ бы глуха була и нѣчого зъ ихъ бесѣды не чула.
— Фажинъ, — обо̂звавъ ся Сайксъ середъ загаль-