|
Ой у неділю рано пораненьку, |
Єсть така пісня, и дуже жалібна вона. Було, якъ співає нашъ кобзарь Архиъ, то й самъ плаче. Отъ же, якъ-би не вмеръ Архипъ, то ще-бъ зложивъ, може, й жалибнійшу пісню про нашу вдову, на прізвище Загірню, якъ у неі въ дворі одного ранку гомоніли селяне, а вона сама крізь людський гомінъ голосила. И селяне жъ були хороші! бодай іхъ доброму чоловікові ніколи въ себе въ господі не бачити!…
Десятники зъ сотськимъ да съ писаремъ, — онъ хто гомонівъ у вдовиному дворі! Уже жъ вони не зъ добромъ завитали до вдови Загірнёі, бо сі людці де купою зберутця, съ того місця втікай скорійше, — добра не побачишъ и не почуєшъ.
Коли-бъ знавъ Игнатъ удовиченко, що й ёго батьківського двора не мине ся халепа всемирня, то певне й вітеръ би ёго въ полі не випередивъ. А то хто жъ би подумавъ, що одного въ матері сина візьмуть у москалі?… Вдова Загірня вбезпе-
