личенька спала. Загорисся часомъ на таке питання, та й замовкнешъ. Такъ, нічого, я слава Богу, дужа й здорова, — більшъ одъ тебе нічого недознались. Пильно на тебе дивитця пані Ганна: знає вона, чого тобі треба. Вона тебе ні въ чому за руку не веде, вона тільки твій розумъ засилює, щобъ сама ти свій шляхъ познала и, куди тобі треба, добре прямувала. Чи Игната всімъ серцемъ любитимешъ, чи кого иншого виберешъ, про неі байдуже; аби ти була щаслива. Така въ іхъ у обохъ думка, ні въ віщо вони своєю волею по атаманській не ввіходять.
— Оленко! каже разъ ранкомъ пані Ганна, — пише до мене Павло Петровичъ, що вінъ подужчавъ, просить прийти до ёго зъ дітьми и тебе взяти зъ собою.
— И мене — промовила тільки Оленка.
— Пише, що скучивъ, довго тебе не бачивши.
Ой пані Ганно! чи гараздъ же ти зробила, що таке слово промовила?.. Уже-жъ чи гараздъ, чи ні, а Оленка въ тебе на шиі. Що за тиждень смутку въ серці набралось, все те слёзами теперъ розмилося.
Мовъ сестра сестрі, нані Ганна обтерла слёзи зъ карихъ очей дівочихъ, пригорнула до серця, поцілувала, чогось зітхнула, и нічого не сказала. Пішли до Павла Піддубня. Не йшла Оленка, на крилахъ летіла.
Вже давно іі думки надъ тиєю камъяницею носилися, де живе іі кохання: якъ тамъ у ёго? що тамъ у ёго? У ёго хаті мусить бути, мовъ у раю.
И справді, — гарно въ Павла Піддубня у ёго
