Иванъ, а тутъ уже й обідъ неділешній поспівъ. Багато до пана Ивана козацтва зібралось. Тутъ и Игнатъ изъ своєю голубкою. Отъ, розговорились трапезуючи зъ Офицерикомъ Кавуномъ и нарадились, якъ би Олені по селахъ за полкомъ не ходити, бо всякі люде міжъ хазяінами бувають, то щобъ не дознала вона наруги за своє щире кохання; та й що съ того кохання далі буде? Постановили громадою застільнёю такъ: щобъ узяти добримъ панамъ Оленку зъ собою до дітей за няньку, а тимъ часомъ молоденький Кавунъ офицерикъ порадіє Игнатові, щобъ ёго, якъ моторного, зростомъ високого, обличчямъ гарного москаля, вибрано въ гвардію. Отъ Оленка и не ходитиме більшъ изъ села въ село; буде вона проживати міжъ хорошими людьми — земляками, дарма що на далекій чужині, а тамъ уже якось доля іі зладнаєтця; часъ и діло покажуть, якъ ій краще въ світі прожити. Ще такі добрі люде були той панъ Иванъ и пані Ганна, що й до батька-матері Оленчинихъ поіхали и іхъ заспокоіли, и Оленку до батька-матері привезли и благословення ій випросили.
Звеселилась не одна душа съ того благого учинку столичніхъ нашихъ земляківъ, що мовъ не хотя панами звались, а були душею и словомъ прості и чесні, мовъ зъ-роду изъ села изъ рідноі хати не виходили; а не хто вже, якъ удова Загірня раділа. „Святе добро!“ рекла вона, зъ радощівъ плачучи, „кажуть люде, що тебе въ світі не має. Ні, ти-жъ таки — єсть на світі, тільки що рідко тебе чоловікъ грішними очима зуздрить!“ Такъ вона прорекла, мовъ проспівала, здіймаючи до неба руки.
