— Ні, моя доню, коли йти кому за Игнаткомъ, то лучче міні, одинокій матері.
— У тебе, ненечко, худоба на рукахъ и батьківщина Игнатова; тобі не можна всёго кинути…
— Не можна, не можна, промовила вдова плачучи, ато-бъ я вже й у дорозі була, я бъ за нимъ зузулею летіла.
Довго вони вдвохъ говорили, довго впиняла вдова Загірня Оленку, лякала іі світомъ широкимъ, людьми чужими, пригодами несподіваними. Не злякалась нічого молода Оленка; на вічні найми себе обрекала: „Годитиму, служитиму, — нігде не загину. Богъ намъ поможе, твоі молитви, нене, зъ усякоі пригоди насъ визволять.“ Такі слова вона промовляла, мовъ пісню співала. Раділо гірке материне серце, що іі синові мовъ изъ-за чорноі хмари сонечко присвічує. Жалъ ій було тілько дитини молодоі, у чужій чужині не бувалоі. Боялась вона, щобъ зъ сёго не вийшло ще більшого лиха, якъ слідомъ за іі синомъ згине й чужа дитина. Не знала що Оленці казати, замовкла журячись. Далі ще каже:
— Ти-жъ подумай, моя кришечко Оленко, якъ тобі село покинути, коли въ тебе ніякого паперу не має? Да тебе всяка судова погань заарештує, ганьбу тобі велику зробить, до-віку сорому не збудесся.
— Я вже про се думала, ненечко; у мене ще зъ весняноі доби єсть такий папіръ, щобъ міні вільно було по людяхъ служити. Ти знаєшъ,
