до рідного грунту. Але, як і більшість тодішніх діячів українських, не міг він і сам зрозуміти того потягу, ні угрунтувати його, ні віддатись йому безповоротно, раз на завжди. Панське життя, перебування на чужині, вплив російської журналістики, бажання слави — все це стояло на перешкоді тому потягові, нейтралізувало його доброчинні впливи. Гребінка запутався в тому сільці обставин, бо сам не знав, яка велика єсть сила в рідному грунті і, похватом на йому працюючи, все-таки силкувався вийти в ширший світ, що зробився йому холодною могилою. Йому
|
„світ білий і змалку вдавався страшним“, — |
І тікаючи од примарної самотности, натрапив він на дійсну; прощаючись з покоєм, увійшов він як-раз у смугу мертвого штилю, що затяг його й поховав на віки.
В цьому лежить велика трагедія діячів досвітної доби. Вони засвічували свій вогник і він справляв свою добру службу, хоч на малу просторонь розганяючи темряву. Та вона все-таки дужча була і в сяйві того світлячка речі показувались не такими, якими були дійсно, а набірали покручених, фиктивних форм, і це збивало людей, що виходили на працю з своїми малими вогниками. Замісць простого шляху пускались вони безбач, манівцями, і що дивного, коли кінець-кінцем натрапляли на бездоріжжя й ламали собі ноги. Просто перед ними був рідний народ і праця на його. Але той народ уявляв із себе темну кріпацьку масу; освічене-ж товариство на Україні вже закуштувало роскошів панування і звязаного з ним національного одступництва, перероблялось на Гребіонкиних, бо єдино в російщині бачило культуру й оправдання свого панства. За таких обставин навіть ті, кого щось тягло до народу, не могли цілком віддатися йому і з усіма своїми народолюбними думками та замірами все-таки були занадто панами,
