Стрибога. Вірували в русалок, у водяника, лісовика, домовика — так як ще й досі деякі темні люде вірять; заховалось це, як бачимо, од прадавніх часів. Храмів, идолів — не було в сіверян; молились своїм богам у полі, в лісі, приносили їм жертви — здобич од своєї праці: з мисливства, з рибальства, з хліборобства. Уже на Київській Руси давно прийнялося християнство, уже почала заводитись христова віра й на Сіверщині по городах, але простий люд довго ще держався своєї старої віри в богів, русалок то-що, кріпко держався стародавніх поганських звичаїв, а по-між ними і розваг поганських, і за це то й картав сіверян християнський літописець.
Занявши простору площу од Сожа до Сули, сіверяне не вдовольнились нею; тісно здавалось їм у їхній здебільшого лісовій країні; вабив їх одкритий степ, з родючою землею, з безмежним простором, і от вони посувались по-малу все далі на південь. Сіверянські селища доходили аж до берегів Псла, Ворскли й Донця. Один час громада сіверян за приводом свого князя зайшла аж в далекий кут між Азовським та Чорним морями, де тепер живуть наші кубанські козаки, і заложили нове князівство Тмутараканське (в кіпці IX або в початку X віку). Та тільки хоч і принадно було в степах селитись, але жити було там неспокійно і небезпечно: з південного сходу, з Азії, раз-у-раз тягли ріжні кочові орди, дуже ласі на чуже добро, на чужі достатки. Вони нападали на степові оселі сіверян, грабували майно, палили хати й полонили людей. Набігали такі орди несподівано, боронитись од їх в безлюдному степу було трудно, — отже помалу доводилось кидати нові зай-
