яким доручав керувати військом, правити краєм, судити. Молодші дружинники звались отроками, або слугами княжими. Окрім княжих бояр, були бояри земські, люде більш заможні й поважні у громаді, звали їх також „старцями градськими“. Решта населення звалась просто „люде“, або „люде молодші“. Селяне називалися „смердами“; вони обробляли власну землю, а князю платили тільки податок. Сільські громади самі порядкували в себе. Були й невільні люде — „холопи“.
В першій половині XIII віку Сіверщина разом з усіма русько-українськими землями зазнала страшного погрому од нових кочовників, які прийшли зі сходу, з азійських степів — од татар. Року 1239 пройшли татари через землю вятичів і підступили тяжкою силою, як каже літописець, під город Чернігів. Князя чернігівського Мстислава Глібовича не було на той час вдома. Але він, довідавшися про облогу Чернігова, не злякався татарської сили, зібрав військо з сусідніх уділів і рушив на допомогу. Під Черніговом сталася люта бійка. Мстислава було побито і він утік аж на Угорщину. Татари спалили город, поруйнували й сплюндрували, що могли. Княгиня Домникія не схотіла живцем оддатися в татарські руки і кинулася на землю з високої дзвіниці коло Борисо-Глібського собору. Другого по Мстиславові князя — Михайла татари викликали в Орду на поклон хану Батию і тут замордували його за те, що він не схотів виконати деяких поганських обрядів татарських. Убито було й боярина Федора, що був при князі. Після татарського погрому Сіверщина дуже підупала. Городи й села були попалені, люде порозбігались і
