каже він, —
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу, на чужині, —
Однаковісінько міні.
Та не однаково міні,
Як Україну злиї люди
Присплять лукаві, і в огні
Їī окраденую збудять,
Ох, не однаково міні.
Шевченко любив свій рідній край більш над усе, але він бажав, щоб і другі його любили:
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну…
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
Коли ми поглянемо на те, що Шевченко говорить про долю людську, то й тут побачимо, що він не тільки наш український простолюдний поет, але поет усього простого люду, усієї людської громади… В ті часи, коли писав Шевченко, не тільки на Вкраїні, але й по всій Росії панувало кріпацтво. «Людей» не було, а були «пани» та «мужики»-кріпаки. На Вкраїні вони навіть мовою різнилися, —
