Моє не злато-серебро,
Мої літа — моє добро.
Вона проковтнула найкращеє добро не тільки України, але усієї Славянщини, усього світа. Ось як про Шевченка на волі писав приятель його Костомаров: «Під червону шапку узяли Шевченка веселого, бадьорого, дужого, з густими русявим волоссям, а з-під тієї червоної шапки вернувся він з сивою бородою (йому було тоді 43 роки), з зовсім лисою головою і з пропащим на віки здоровям».
Літом 1857 року прийшов приказ пустити Шевченка на волю. Але не одразу побачив він ту волю. Не встиг він приїхати пароходом з Астрахані в Нижній-Новгород, щоб звідти доставитися в Петербург, як прийшов наказ, щоб Шевченка завернути в Оренбург, бо в столиці жити йому не можна. Приятелі Шевченкові в Нижньому-Новгороді порадили йому «заслабнути», і він мусив «слабувати» аж півгода, поки в Петербузі виклопотали, щоб можна було йому жити в столиці та працювати в Академії Хуоджеств. Пів года просидів Шевченко у Нижньому-Новгороді, і за той час багато перечитав книжок, — на заслані він їх рідко бачив. Сидячи в Нижньому, він почав виправляти, щоб дати печатати те, що написав він у Петербурзі в казаметі, в Орській кріпості та над Аралом. В Новопетровському він тільки й написав «Москалеву криницю», та й то вже тоді, як прийшла звістка, що він
