в Чернигівщину та в Полтавщину, побував у своїх знайомих та приятелів — Тарновських, Гребінки, Рєпніна, Чужбинського та инших. Шевченка скрізь радо вітали, бо слава про його прогула скрізь на Україні. Побував він того літа на Хортиці, де колись було Запорожжя, у рідній Кирилівці, був у Київі, у Межигорського Спаса коло Київа… Великий сум обняв Шевченка од того, що він бачив: на Січі запорожській «мудрий Німець картопельку садить»; брати і сестри — на панщині, в неволі… «Скрізь був я, — говорив він потім, — скрізь плакав». Надивившись тепер власними очима, як «люди плачуть живучи, кайданами міняються, правдою торгують, і Господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма», — Шевченко запалився гнівом на тих, хто найбільше винен за ту людську неправду: на панів, на начальство, на своїх земляків, що вибившися в пани, зрікаються свого рідного та гірше ката Україну розпинають. Тоді ото він написав і свій «Сон» («У всякаго своя доля»), що наробив йому згодом великого лиха.
Весною року 1845 Шевченко знову виїхав з Петербургу на Україну, — знову був у Київі, в Кирилівці, в селі Потоці (у Якова Тарновського), у лікаря Козачковського в Переяславі та ще де-у-кого з полтавських панів, своїх добрих знайомих. Тут, на Україні, написав він найславніші свої твори — «Єретик» або «Іван Гус», «Великий льох», «Кавказ», «До живих і мерт-
