Але голод своє дїяв,
Спиняв мрії запальні.
Скільки він списав паперу,
Крив ся в закутку з пером,
Як другі весну веселу
Зустрічали за двором!
Соловейко над віконцем
Тьохка, жайворонок взвивсь;
Мир сьмієть ся, влитий сонцем…
Він нї на що не дививсь.
Затуливши очі й вуха,
Що дня тїлом гірше слаб
Віковічний наймит духа,
Невизвольний нужди раб.
А застогне серце хворе,
Щастя-долї забажа, —
Він хотїння враз поборе,
На замани не зважа.
Занедужав, злїг до ліжка,
Наробив ся — сил нема,
Хоч буяє думка знишка,
Душу в гору підійма.
Незабаром склав він руки,
Збув ся мук життя свого;
Нї хреста нї камінюки
Над могилою його.
