№ 2
27
ботний світ і знайшов собі инчу „юдоль, идеже ни печаль, ни воздиханіе, но жизнь безконечная“... Нехай же над прахом твоім земля пером!... — Грицько! — А що? — Чи доідемо ми сьогодня до Гуляйполя? — А чому ж нам і не доіхати? — А дорогу добре знаєш? — Як свою кишеню. — Ну, так поганяй же коней! І ось ми ідемо усе далі і далі, поспішаючи приіхати до міста, поки дощик не перейшов у справжній дощ. Але вкупі з нами поспішає і дощик, а з ним повіває і степовий вітрець. — Грицько! — А що? — Чи так ми ідемо? — Будь би то так, а обтім хто його зна. — Як же ж воно так, коли раніш вітер дув нам у спину, а тепер дме у бік? — А ось ще трішки проідемо, то й побачимо, чи воно так, чи воно не так. Ідемо далі, усе поспішаючись уперед. Але укупі з нами поспішає і дощик. Тільки тепер це уже не дощик, а великий дощ. Небо давно уже затяглось темними хмарами і зробилось темніще самого пекла. Десь-то, поки ще оддалеки, розносилось гуркотання грому і розгорталась на всю широчиню неба блискуча блискавка. А ми усе тарганимось і тарганимось і невідомо в яких місцях. Коли ось наша бричка несподівано і якось-то одразу хильнулась у бік, і ми вмент так і полетіли униз та ще й накрили сами себе коробом брички. Усе, що було з нами у бричці — кавуни, хранзолі, овес у мішку, сало, ніж, сіно, |
килим, чамайдан з ріжними речами — усе те звалилось на нас вагою і розповзлось проміж нас. А наші коні, добре потомляні іздою, спинились на місці, стали, мов би укопані у землю, і неначе питали у нас, а що ж воно із цього дива та вийде тепер. І такечки, коні наши стоять, а ми сами лежемо. — Грицько! — А що? — Чи ти живий? — Живий! А ви живі? — Живий! — Грицько! — А що? — Чи ти не поламавсь? — Ні, а ви? — І я ні! Давай уставати. — Давайте. І ось ми починаємо силкуватись, щоб видряпатись із-під короба брички; але даремне наше силкування, — ми ніяк не здолаємо того зробити: короб дуже важкий для нас. І знову ми лежемо, а коні наши спокійно стоять, а дощ льє, як із відра. — Та треба ж, скільки не лежи, а треба усе ж таки уставать. — Та й треба таки! І ось я то так, то сяк, хоча й з превеликою натугою, а все ж таки видряпавсь із-під короба; але Грицько, одягнутий у важку свиту і узутий у велечезні чоботи, з великою на голові шапкою, ніяк не здолає вилізти із-під брички. Силкуюсь підняти бричку уверх, ніяк не підійму: вона дуже важка для мене самого і до того ще треба підіймати іі супроти якоісь-то гори. Але ще і ще кілька силкування, і бричка трішки ссунулась з місця, а в той мент виповз із-під неі і Грицько. Коли ось перед нами свірконула блискавка і слідком за нею грюконув страшенний грім.
|
