Сторінка:Дніпрові хвилі. №2 (1912).djvu/4

своі? Чи попрежньому пливе над тими річками ярко-золоте сонечко і, сміючись, купаєтця в іх чистих водах, заливаючи своім промінням іх темно-зелені береги, де-инде оточані високим очеретом, де-инде засіяні груддям гранитових скель? Чи попрежньому у тих місцях висипає, ночноі доби, в неосяжній небесній височині несчисленна сила зтиха миготячих синясто-блакітних зорь? А в безмежному просторі степів чи попрежньому високі могили та буйні вітри ведуть таємничу розмову про давно минулі, але славні подіі славних степових багатирів? І ось я, повний таких питаннів, помчався на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, між мир хрещений. То було року 1891, теж місяця липця. Тоді я іхав уже навверле, од Славгорода до хутора Богодара, а не од Богодара до Славгорода, як раніш того було. І на той раз сонце палило немилосердно. Але на передодні випав гарний дощ, і через те в повітрі не чути було тієї степовоі спеки, яка в ній звичайно чуєтця в дні великоі суши і при нерухомому повітрі в степу. Конячки моі швидко бігли по твердогрунтовому шляху, на якому на той раз не було і на признаку пилюги, зметеноі дощем попереднього дня, а німецька бричка плавко котилась по гладенько убитій дорозі, дзвінко „поцуцокуючи“, як сказав мій візчик, своіми новими сталевими вісями і новими колесами з вставляними в них утулками. Поминувши кілька сел, слобідок та хуторів, ми нарешті вискочили на високий кряж, звідкіля убачили річку Гайчур і по той бік річки Гайчура уздріли приязний хутір пана Михеєва, Богодар, і потім тоо швидко скотились з спадистого

кряжа до самого мосту, перекинутого од одного до другого берега річки. Коло мосту мій візчик припинив коней, і я виліз із брички, щоб пройтись по мосту пішки. Пройшовши міст, я убачив за поруччам його сліпого старця, який сидів з розпухлим животом прямо на землі, підобгавши під себе ноги, держав у руках деревьяну, розмальовану чашечку і, нахилившись низько, усією головою, до землі, жалібно волав: „Дайте, православні люде копійочку! Подайте, божіі люде, сліпенькому копійочку“! Я розтулив свій гаманець, витяг із нього мідяка і наближивсь до старця, щоб подати йому свою лепту. Пильно споглянувши на лице старця, я спіймав у ньому щось-таке давно знайоме міні, але ніяк не міг пригадати, де і коли саме я бачив цього чоловіка. А він усе кивав головою і таким тоскним та жалібним голосом, який розьятряв міні серце і проймав мою душу, прохав милостині. — Відкіля ти, чоловіче божий? — Із Богдара, паночку. — Із Богдара, кажеш? — Із Богдара ж. Оцього, що тут зараз на сугорці, за річкою. — А як же тебе звуть, чоловіче божий? — Захарьком звуть, Ковалевщенком. — Господи Боже мій! Та це ж ти той самий Захарько, що колись-то тут.... — А ви хто ж такий, паночку? — Я... Памьятаєш, як ми колись-то отут, у панській хаті, укупі гуляли?... Безсчасний сліпець од таких моіх слів здрігнув усім тілом своім, знов перепитав моє імня і призвище і після того гірко-прегірко заплакав. Я так був уражаний усією