№ 2
23
ло на думку якесь „мазепинство“ тепер? Хіба комусь божевільному. Теперішній украінський рух іде за иншим імям, за тим славним імям, яке нахабно гребуть до себе своіми брудними лапами оті Савенки та инші сіячі братовбійчоі ненависть і ворожнечи. Так, ми йдемо за Богданом Хмельницьким! Він, прилучаючись до Москви, як рівний до рівних, поставив умовою забезпечення вільности козацькоі, давніх прав і самопорядкування Украіни, одним словом того, що тепер зветься автономією. Все це списано в його переяславських пунктах. Так само й ми стоімо за тісний звязок державний з братнім народом великоруським. Ми тільки думаємо, що народові і великоруському зовсім нетреба, що і б украінці зрікалися своєі мови, свого національного обличча. І державі російській цього не треба. Од того, що украінський народ, просвітившись на своій рідній мові, стане більш освічений, більш культурний, од того держава тільки виграє. Програють тільки Савенки та инші брехуни, бо ні на кого буде тоді гавкати. Але що ім інтереси російськоі держави! Невже ви думаєте, що вони так щиро за них піклуються? Ім треба на когось набріхувати, когось цькувати, бо таке іх ремесло, з того вони хліб ідять. От і все. І коли треба когось винуватити в сіянні розбрату, різнаціі між обома братніми народами, то це саме іх, отих „савенковців“.Вони роблять дуже шкодливу роботу, оббріхуючи цілком неповинний украін- |
ський народ і його культурних діячів, викликаючи підозріння, недовірря в одних, і незадоволення, обурення у других. Де та руінницька робота, що найбільше шкодить державі. І дай Боже, щоб іх робота мала як найменьше успіху, щоб ім перестали вірити й перестали прислухатись до іх отруйних річей. А наше діло — чисте, і правда наша раніше чи пізніше виявиться перед світом. Три несподівані стрічі.
(Кінець)
Поминуло вісім років з того часу, як міні трапилась приключка в хуторі Богодарі, коло річки Вовчих вод і Гайчура. За ті вісім год багато утекло води в широкому Дніпрі і в тихій річці Вовчій. Багато де чого скоілось і в мойому сумному, мандрівному житті. За ті вісім років я устиг уже виходити увесь Крим, виіздити половину Кавказу, завітати у далекий, на Білому морі, Соловецький манастирь, ознайомитись з Західним краєм, заглянути у Царство польське, побувати в Закаспійській краіні, Туркестані і в далекій Персіі. Багато за ті часи перемінилось і в мойому умі і в мойому серці, а Запоріжже усе таки миліще усього було міні у світі; туди попрежньому неслись усі моі думки і усі заповідні мріі моі. „Як то там, думалося міні, у тому заповітному Запоріжжі, чи попрежньому коливаєтця од тихого степового вітреця і низько стелетця по землі білий, блискучий ковил? Чи попрежньому там річки і Гайчур та Вовча несуть ясні води |
