прогнівалась. Заніміли твої губоньки, заплющились твоі оченьки, закріпились твої реченьки. Що ж ти кріпко на мене розгнівалась, що не хочеш міні, моя ненько, і словечка промовити? Що ж ти міні, моя йене, не казала, звідкіль нам тебе виглядати? Із якої сторони і коли нам тебе в гості ждати? Чи к Різдву? Снігом занесе! Чи к Великодню? Водою зальє! Чи к Святої неділеньці? Травою заросте! Як не будеш к Миколі, не будеш ніколи. Так всі твоі тропки і доріжки заростуть. Коли буде зозуля кувати, я буду іі питати, чи не бачила сивая зозуленька моєі неньки рідненької. Скажи ій, зозуленько, як міні тошно, як міні гірко без неньки жити: хто мене завидить, той мене, сирітоньку, й зобідить. А зозуленька не буде всієї правди казати.... Ой, ненько моя рідненька, на що ж ти мене, моя ненько, безсчасну покинула? Де ж міні, моя нене, тепер счастя шукати? Чи моє счас-тя в огні сгоріло, чи в воді потонуло, чи моє счастя вітром роздуло? Ой, ненько ж моя, голубонько, не покидай же мене сиротою“!... Убога обстава, страшне горе, уразливі слова голосіння глибоко запали в мою душу, збентежили мене до кінця, до самого краю. Я усю ніч не міг і на одну хвилину замгнути очима, то дослухаючись до слів голосіння, які я уже знав на памьять, то ловлячи вухом страшне виття вітра та грюкотіння грому, які грізно бушували та гуркотіли в дикому степу тієі ночі. І в таку годину, Господи ти Боже, та таке горе людям! „На смерть та на родинки немає годинки“ згадались міні слова, які я чув од одного діда на заїзді раніш того дня. Плач і стогін чути було усю ніч, але буря і грім з опівночі потроху- |
потроху почали стихати, а на світанні іх уже зовсім не було чуть. Тільки що розвиднілось, як мій Грицько уже й застукотів бричкою коло вікна. Я тую ж хвилину захопив з собою свій чамайдан, попрощався з убитим горем дідом та його безсчасною дочкою, упав у бричку і подавсь геть на Гудяйполе, куди і прибув, без усяких приключок, ранком тогож таки, дня. Д. І. Яворницький.
Новий рік на Запоріжжі.
(Кінець [1]).
Далі роспочиналася справа вибору нового січового уряду. Довбиш знову бив у литаври, скликаючи тих братчиків, які вже покинули були майдан. Усе товариство знову ізбіралося в коло. Знову кошовий звертався до товариства з новим запитанням; „сьогодні в. нас новий рік; чи не бажали б ви, братчики, по давньому звичаю, перемінити свою старшину і вибрати нову?“ — Наступала дуже тяжка хвилина задля староі старшини, хвилина товариського суду над нею, бо зараз все коло козацьке скаже свій присуд над нею. Як що товариство було завдоволене своєю старшиною, то на наведене вище запитання усе козацтво гукало: „ви—добрі пани! пануйте ще над нами!“—Коли ж старшина не подобалася, то вона не чула такого вигуку й мусила покласти на столик ознаки свого високого достоїнства і йти по своім куріням. подякувавши товариству за панування. Коли товариство спокійно пропускало скину- |
- ↑ Див. № 1.
