8
№ 1
Лежить собака серед дороги, А як баби лічать од живота, то вони приказують инакше: Ходила я по горах та по долинах, А як жид захворає, так для того ще инчі слова. — Ну, а які ж уже для жида слова? — А ось які слова: Біг пес через панський овес, Оце і все; тільки кажи іх потихеньку собі під ніс; а він, той жидюга, зіває та заплюща очі, а він зіває та круте головою, та ще за те і карбованця тобі дасть... То ото воно і виходе, як там кажуть; набалакала-наговорила, дайте жолобчастого Данила, свердлити — вечеряти, казав батько — полудрабок... — Ну, як що вже ти справді такий знаючий чоловік, то, може, ти знаєш ще й те, чому ця річка та зветця Вовчими водами. — Не инако, як од вовків. Тут, мабуть, колись-то вовки-сірмани водились, по чагарниках та по тернах, якими тутечки позаростали от хоч-би у пана Михея береги цієі річки. Тепер воно, то на кожного вовка чоловік сто, або й більш людей, а колись було на кожного чоловіка сто, або й більш вовків. От через них і річка ця прозвалась Вовчими водами. — А чого ж то у вас слобідка зветця Гнидина? |
— То уже од якогось-то запорожця Гниди, такого, що, мабуть, паршивий та мирщавий був, на гниду схожий. Там тепер пан живе, з того ж таки Гниди узявсь; тільки він себе зве Гнєдін, а народ усе ж таки постарому велича: Гнида та й Гнида. Та скільки він за часи крепацтва пересік своіх людей, щоб не сміли казати Гнида, а казали б Гнєдін, так де там? Гнидою так і зоставсь. А ото як уже мужики вийшли на волю, так один гнидівський чоловік, такий, що чумакував у Крим по сіль, повернувшись з дороги додому, прийшов до пана та й каже йому; „Оце я, паночку, чумакував у Крим по сіль та бачив там по дорозі вашого родича“. — „Якого“? питає пан. „Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: „Ти звідкіля, чоловіче“? „Із Гнидиній, кажу, пане“. „А, це звідтіля, де мій родич живе, пан Гнида? Ну, так скажи ж йому, що уклоняєтця йому Воша“... — І щож за те тому чоловікові од пана було? — А що? Вигнав у потилицю од себе та й більш нічого... Ні, це ще не все. А то якось цей же таки пан Гнида та виіхав до царського смотру, — він був такий високий та здоровий і в гвардіонах служив. Виіхав та й стоіть при свойому полку. Аж ось підъізжає до нього на коні царь Миколай Павлович та баче, що такий бравий офицер стоіть, та й питає його: „Какъ фамилія“? А він мовчить і нічого не каже, — соромитця свойого призвища. „Какъ фамилія“? зав-друге питає царь. А той уже і зовсім злякавсь і ні словечка не каже, а тільки стоіть та увесь труситця, як на ножі. Тут підбігає до царя якийсь-то полковник, держить йому під козирьок та й кричить: „Гнида, |
