№ 1
15
того або иншого, це були самі компліменти. Я, розуміється, далекий од думки, що, пишучи такі саме рецензіі, автори іх, між ними й д. Старий, кермувались якимись иншими мотивами, як тільки бажанням добра труппі, д. Садовському і взагалі украінському театрові; але мені здається, що вони пішли не тим шляхом, яким треба. Замість критики, вони весь час запевняли, що у нас не тільки все „обстоіть благополучно“, але й зовсім таки чудово. Я розумію, що, коли рецензент російської газети „снисходительно“ похваляє гру і всю справу труппи Садовського; це можна прийняти, як бажання сказати щось приємне діячам симпатичної справи, підняти іх престіж перед чужою публікою. Але коли одні приємности замість тверезого, критичного слова говорить рецензент українського видання, який повинен глибше дивитись на справу, це, на мою думку, може принести справі одну шкоду, і вже принесло навіть; бо, повторюю, в багатьох хибах постановки театральноі справи у д. Садовського винні самі ж українські рецензенти. Д-й Старий знайшов у моій статті багацько неправди і по пунктах зазначає цю неправду. Дуже можливо, що в моій статті була й неправда, але спростовання д. Старого, на мою думку, зовсім тієі неправди не доводять і не виясняють. На пункти д. Старого я хочу відповісти теж по пунктах. Одже — Д-ій Старий каже, що я помилився рівно в три рази, кажучи, що за 5 літ труппа Садовського виставила. 1½ десятка нових пьєс“. І от він наводить список пьєс, виставлених труппою, з якого виходить. що виставлено було аж цілих 45 пьєс. Але в цьому спискові, перш |
за все, є пьєси, які тільки готувалися ще або готуються до вистави („За синім морем“, „Мазепа паж“, „ БранкаРоксоляна“, „Різдвянаніч“); далі, д. Старий наводить пьєси, які пройшли тільки по одному разу, значить, не ввійшли в репертуар. („Євреі“, які Киіва й небачили, „Забавки“, „Остання ніч“), далі — цілий ряд маленьких одноактових водевілів („По Мюллеру“, „Сватання“, „Ведмідь“). Коли згадати, нарешті, пьєси, виставлення яких осуджувалося навіть рецензентами „Ради“ („Хатня революція“, „Панна штукарка"), то вийде список хоч і більший за 1½ десятки, але все ж і не такий великий — 45, — щоб можна було ім так тішитися. Та й які взагалі були новини! Чи всі були гарні? Що до „безголосих артистів“, то попрошу д. Старого пригадати, що в „Енеіді“ партію Зевса співав сам д. Садовський, видатний драматичний артист, колись мавший гарний голос, але тепер, на жаль, для опери зовсім непридатний; партію султана в „Запорожці за Дунаєм“ та инші оперні партії співав артист Ю. Тобілевич, теж сила не оперна; коли ж і виступали в труппі справжні оперні артисти або вчені співаки, то часово, як гастрольори. Та й якби не було, але факт той, що ставилися опери драматичними силами.Можна хвалити д. Садовського за таку сміливість, але не можна по щирости хвалити за виконання. Я ж належу до тих, що не ухвалюють самоі ідеі виставляти опери драматичними силами. Я теж не чув, щоб д.д. Занковецька, Ліницька, Борисоглібська, Карпенко-Кара — „примадонни або взагалі грали в оперетках“ (хоч в опереттах таки грали!), але я чув своіми вухами і бачив, як Гандзю |
