стьянами земледѣльцами, а съ другой государственно обязанными профессіональными лоцманами“ (с. 45). Автор певний, що справу поладнає новий статут лоцманський, запропонований від Міністерства Шляхів; його він стисло й викладає (с. с. 48–51).
Як бачимо, праця Іловайського малооригінальна. Автор — цілковитий наслідувач „Записки“, яку він знає через доповідь Кранца. Але заслуга його в тому, що він, принаймні, нагадав ці старі дані та додав дещицю з архівних офіційних даних матеріялів пізніших часів, отже дав загальний історичний начерк лоцманської організації, хоч і не оригінальний, але більш-менш закінчений.
На цьому закінчуємо наш стислий огляд головнішої літератури про лоцманів; про коротенькі замітки у „Полномъ Географическомъ описаніи нашего отечества“ (т. XIV, Новороссія и Крымъ. Спб., 1900) В. Морачевського компілятивного характеру (Op. cit., с. с. 558–559) та П. Козаря „Дніпровські лоцмани“ („Зоря“, Катеринослав, 1925, VII, с.с. 16–18) ми не казатимемо ширше, бо вони мають тільки інформаційну мету й не дають нових відомостей. Підбиваючи підсумок нашому оглядові, повинні ми повторити, що головні явища з усієї літератури про лоцманів — це Афанасьєв-Чужбинський та „Записка“. Обидва джерела утворюють низку похідних од себе праць: Афанасьєв Чужбинський—Павлович—Ф. Щербина; „Записка“—Кранц—Іловайський. Далі слід визнати вагу статтів Л. Падалки в „Кіевской Старинѣ“ та „Новор. Календарь“ (див. вище); решта це або суто літературні, або поточні нотатки, за вийнятком хіба сторінок у Максимовича, неважливі для дослідника.
