Сторінка:Дніпровські лоцмани. 1929.pdf/11

Цю сторінку схвалено

порядочная сумма“ (с. 63). Не зважаючи на цю „порядочную сумму“, Афанасьєв не так оптимістично дивиться на лоцманський добробут, як вищезгаданий наказ р. 1846-го: „Но взглянемъ на положеніе лоцмановъ. Они дѣйствительно избавлены отъ рекрутства и всякихъ повинностей, получаютъ землю для пользованія; однако, время полевыхъ работъ совпадаетъ со временемъ навигаціи. Лоцманъ не можетъ и не смѣетъ отказаться отъ прямой своей обязанности и, бросая плугъ, долженъ спѣшить на очередь. Значитъ, хозяйство его дѣло второстепенное, и оно идетъ кое-какъ. Между тѣмъ иной сходитъ черезъ пороги разъ двадцать въ лѣто и выработаетъ немалое количество денегъ. Если половину этой суммы отослать въ приказъ и отчислить извѣстную часть на общественные расходы, то все же можно удѣлить значительную сумму человѣку, который трудился, подвергая свою жизнь ежеминутной опасности“ (с. 63–64). Вище автор зазначив, що та частина, яку лоцманам видається на руки, дуже мала (с. 63), часом до лоцмана взагалі не доходить (ib); „лоцманъ пользуется только подаркомъ судохозяина, если послѣдній расщедрится; но бываютъ случаи, что бѣднякъ, не получивъ ничего, долженъ, кормясь однимъ сухимъ хлѣбомъ, возвращаться пѣшкомъ въ Каменку, гдѣ его, можетъ быть, ожидаетъ новая очередь“ (с. 64). Афанасьєв-Чужбинський попав до лоцманів, як бачимо, в ту пору, коли платня за переправу ділилася вже не на дві рівні частини, як це ще видно з наказу 1846-го року, а на три (третина до громадського капіталу, другу третину брали на громадські потреби, а решта йшла лоцманам); це, розуміється, погано відбилося на добробуті лоцманів і хоч, за словами нашого автора, „серьезнаго ропота нѣтъ“, але „всѣ вообще скорбятъ, что у нихъ существуетъ подобный порядокъ“ (64)[1].

Переходячи до рис побутових, подорожній насамперед зазначає, що „нравы ихъ (лоцманів) и обычаи общи всѣмъ малоруссамъ съ удержаніемъ кое-чего наслѣдственнаго, запорожскаго“, бо „днѣпровскіе лоцманы — прямые потомки запорожцевъ, переправлявшихъ суда черезъ пороги“ (с. 65). Лоцмана легко пізнати зовні: „Идетъ онъ какъ-то бодрѣе и держится прямѣе обычнаго крестьянина, котораго походка, согласующаяся съ воловьимъ шагомъ, медленна и тяжеловата. У лоцмана незамѣтно неповоротливости, которую видимъ у его единоплеменниковъ, потому что онъ привыкъ къ быстротѣ движеній во время переправы черезъ пороги, гдѣ иногда отъ одного мгновенія зависитъ участь барки и жизнь нѣсколькихъ человѣкъ. Онъ развязенъ и ловокъ, и на водѣ, въ своей сферѣ, принимаетъ иногда очень живописныя позы. Зачастую лоцманъ беретъ съ собою на барку или на плотъ мальчишку сына, и этотъ учится презирать опасности, замѣчаетъ камни, заучиваетъ ихъ названія и привыкаетъ къ своему полезному, но тѣмъ не менѣе опасному ремеслу“ (с. 66). Хоч „въ кабакахъ стоящихъ по берегу, есть,

  1. До р. 1836-го лоцмани одержували всю платню за сплав на руки; з р. 1836 — тільки половину, друга половина йшла до громадського капіталу; з р. 1857-го платня стала ділитися на три частини (Журн. М. П. Сообщ., 1874, II, с.с. 20–21).