Віки за віками минають, спливають як хвиля на морі: як хвиля — то зносить пісок в глибиню, то знову наносить на беріг, — так само і час виробляє: то зітре і сліду не кине того, що колись істнувало, то знову розкриє безодню свою і викине давне минуле людям на диво.
В руїнах землею покритий, порослий увесь бур'янами, лежав Херсонес стародавній і мовчки мовчав про минулі колишнії дні. Настав инший час. В руїнах забутих зібралися люди нові, розкопали, розкрили німу могилу, шукають, питаються правди давнії дні. Білі руїни блищать соромливо проти веселого сонця; порожні цістерни суворо чорніють; розбиті боги не пишають в розваляних древніх храмах: у землю, в густі бур'яни ховають скалічене тіло. І город замерлий неначе зітхає, неначе аж стогне під ломом, під заступом гострим. Злякана грюком, з темних печер та провалів сумна мара вилітає і носиться скрізь по-над містом померлим. Вдень же під сонцем ясним не посміє вона показати обличчя, — вночі-ж побачиш її і почуєш, — то хмаркою лине по небі над містом, то вогником синім блукає в каміннях, зітхає, шуршить невідимим крилом, а в хвилях співучих, під берегом, круто звисаючим в море, що-денно, що-часно ридає, зітхає, перебіра камінцями та шепче.
Місяць на небі засяє із білої піни, з туману встають якісь постаті дивні, танком перед скелею ходють,
