і поблід і не дивиться в вічі, — так місяць всміхнеться та скосу погляне та й піде, скривившись, за гору, а ні, так загорнеться в темнії хмари. Раз колись хвиля спіткала його (море заснуло було, і хвиля собі задрімала під каменем), — місяць тоді крадькома з-за чорної хмари виставив срібнії роги, — когось виглядав. Порвалася в гору з питанням ревнивим розгнівана хвиля, а він і не глянув — пішов собі просто до скелі. Погналася хвиля за ним, а місяць над скелею став, моргнув на коханку лукаво, сказав їй; „Бувай!“ і сховався за скелю високу.
Розгнівалась хвиля ревнива: одбігла назад, розігналась і кинулась просто на скелю, розлучницю злую.
Розбилась краса водяная об камінь суворий, німий: віночок порвався, упав і розсипавсь, блескучії шати померкли, зім'ялись, слізьми залилась, заридала нещасна, і з жалем назад повернула у море! Ласкаво горнули її сестрички і рибки її розважали даремне! Сумна, все сумна похожає, то зрадника люто кляне, то поглядом його шукає. Питалася в вітра, а той, ненависний, тільки свище, — питала в зірок, а вони лиш моргають на неї, а його немає — немає. Десь зовсім подався і зник він з високого неба.
Темна похмура важкою ходою блукає по морю вагітная хвиля, прийшла до каміння, вдарилась, впала на його і б'ється, і стогне, і плаче.... Вже треті півні проспівали, вже віз покотивсь на край неба, як хвиля дочку на каміннях знайшла і „Мрія“ її нарекла.
Легенька, як піна, як місяшний промінь ясна, як хвиля прудка, жартовлива вийшла з обіймів матусі на берег плисковатий Мрія, а мати злегенька плескала горнула дитину кохану, прибоем гойдала та нишком навчала: „Лети, мою доню, лети над землею й водою, як вітер ти вільна, немає тобі перепону, лети і шукай того зрадника — батька ясного твого. Чаруй всіх красою,
