Темне озерце тихо дрімало. В смерклій блакиті прочнулась зоря: мружачись, з дивом кругом розглядалась, поки в озерці себе не знайшла.
Тай засміялась.
Таке озерцо здрігнуло — зітхнуло, зірці в-одвіт осміхнулось само: геть по воді покотились кружала, зірку одбили тисячма гискр, зіроньку ніжно пестило-гойдало. Стишилось, чулости повнее вщерть тай задивилося пильно в блакиту.
Тай замовчало…
В томному небі й в водянім лоні тихо зоріють дві зірки ясні.
Тільки-що глянув ранок весняний. В сивій росі спочиває комиш. Стелиться сивій туман пеленою. Вітер не будить дрімаючих хвиль.
Округ причаїлось, округ все слуха: слуха… чекає… бажає чогось…
Тільки, чого? зрозуміти в несилі…
Там, на човні й на березі двое — теж заніміли, незнати чого: скуті вуста, опустилися руки, стрінутись поглядом сили нема…
Сонце з-за обрію яро-червоне бризнуло владно промінням в блакить. — Глянь: заквітчалась блакита хмарками, округ усе зайнялося — ряхтить: в перлах комиш, в діаментах травиця, легке весельце черпнуло води — ціла
