Заглянув промінь золотий у темний храм: розсипавсь гискрами по позолоті, веселкою та зайчиками біга, повеселив сумні колони й арки, а гурт людей в жалобі чекає погребних пісөнь.
І почались вони…
Не „Упокой“ сумний, а радісне „Христос воскресе“ залунало і настроем предивним сповнило душі богомольців.
Росте і шириться душа і молиться, і вірує, що жертва дорога не згине, що зійде і пишно розцвіте наперекір морозам та негоді засіяне зерно. А та рілля — ось-ось вона: іще нез'орана, вона прийшла, протислася між нами послухати святого співу, поцілувать хреста, покоштувать куті…
Не зна, кого ховає, кому співають „вічна пам'ять“, за кого христиться й кутею поминає.
Осяяний блакитно-золотим маєвим сяйвом прибуде поїзд жалібний.
Ми вийдемо назустріч, ми принесем снопи квіток, живих, рясних, пахущих, — а він, що за життя впивався ними, байдуже, нерухомо пливтиме з шляху в шлях над головами люду. І вірная дружина з розбитим в друзки серцем, не візьме дружню руку, не скаже: „встань, коханий, подивися!“.
Сховавши слези й болі, як личить справжній героїні, героєвій дружині, — пройде останню спільну путь i стріне першую розлуку.
А ми — що ми дамо ему в подяку за життя його, за втілений високий ідеал.
Чим зможемо потішити живую частку його душі, що ще зосталась дотлівати в душі дружини?